Мирослав Дочинець - Вічник

«Око сього не бачило, вухо не чуло, і не приходило се на серце людини...»

Моє око виділо инше, вухо инше чуло, а на серце приходили жаскі видива. Мою землю топтала людськими ногами якась невидима почвара, людськими руками виривала з неї святе коріння.

Лежачи в тривозі коло пахучої воркітливої ватри, дослухався я до лагідного голосу брата Неофіта:

«Яка величезна Твоя доброта, яку приготовив для тих, хто на Тебе надіється перед людськими синами! Ти їх у заслоні обличчя Свого заховаєш від людських тенет, Ти їх від людських язиків у наметі сховаєш... Я відрізаний з-перед очей Твоїх. Та дійсно Ти вислухав голос благання мого, коли я до Тебе взивав...»

І, скріплений, я знову вертався в мир. Мої довірені люди вистежували, куди звозили зрушені хрести, речі і книги з погромлених церков та монастирів. Відтак потайки їх визволяли, викуповували і схороняли в надійних місцях. Про людське око я майстрував, вряди-годи лікував і довго не насиджував місця, аби не збурювати до себе цікавости. Ухилявся від стрічі з давніми знайомими і не шукав нових знайомств. Тих січовиків, яких не добили мадяри, одразу ж спровадили до Сибіру ті, що прийшли натомість.

Виходило: де б я не ступив, на своїй чи нерідній землі, – я чужий, я ворог, я тінь, а не бажана персона. Своїм я був лише в диких пущах і в гурті гнаного братства. Добре, що по глухих присілках документів не питали, і я поки що дихав волею.

І неспогадано ковтнув я тої волі глибоко й солодко. Хоч і коротко-гірко, та вхопив шилом меду.

Пристав у горах до лісорубної артілі. Рук по війні не вистачало, то й не дуже приглядалися, кого беруть. А я з сокирою давно парувався. Рубав тут ліс, дерево тесав. Під лісом і жив, у старій жидівській возарні. День при дні в роботі, а випадала хвилька продиху – помагав хворим. У ближньому селі дитинча впало під коні, потовклося. Я виправив кісточки, намастив, перев'язав. Молода заревана мати зливала мені руки водою. Чоловіка її в повінь понесла ріка. Лишилася з дитинкою. Стражденна душа, сама ще дитина, а вже вдовиця. З першого зирку вирізнив я оту жінчовку з-поміж інших.

По якомусь часі покликала вона мене дах на хліві перебрати. Як не помогти. З тиждень я оту роботу чинив, там же на сіні й ночував. Між ділом чи ввечері вона все просила Письмо їй казати. І слухала, так слухала, що й вухами і очима вбирала в себе. Чиста душа, голодна добра. Давно я дах постелив, а вона все нову й нову мені роботу загадувала. Я б і робив, якби... не очі її. Якісь вони такі стали... Скажу, що недобрі, неправду скажу. Бо добрі. Але так позирають не на найманця. На чоловіка так дивляться молоді жінки. Підмічав на світанні, як вона фірганок відхиляла, коли я вмивався дощовою водою з каді...

Подумалося тоді: сам я твердий, бо за муром Закону, а перед нею відкритий і, виходить, спокушаю її слабу жіночу душу. Зібрав я майстершик і відклонився – далі від гріха. Бо ті очі пірнули мені в серце і я поніс їх із собою.

Та що з того, що я пішов. Куди б не ступив – там і вона. Підрядилася варити їсти дроворубам. Мені з котла першому насипає. І збоку підсуває шитий черленими грядочками обрусик. І в церкві стає так, щоб я на очах був. Красно вбрана, пов'язана, мовчазна. Слухає молитву і на мене дивиться. Так дивиться, що солома вхопилася б полум'ям. Я очі відводжу, вона їх перехапує і своє міркує. І тоненький рубчик над її лискучою бровою рожевіє. Коли була малою, впала на серп...

А час іде.

По Іллі кличуть мене за північ у село. Брат її. Так, мовляв, і так, отруїлася Нуцька грибами. Сірою росою її пробило, лежить пластом, кінчається. Зібрався і – на воза. Приїхав. У світличці горіла свічка, і книжка на столі лежала, котру дав їй колись я. І яблука рядком. Сама вона лежала під білою веретою. Нерухома і бліда. Та ще й місяць знадвору обливав її блідим світлом.

Я взяв волосину і підніс до пломінця – то не було отруєння. Я пустив їй кров, розтер ноги і руки, а затим підніс до ніздрів горову сіль. Вона зітхнула, спрагло хапнула воздуха. Пальці її тремтіли, а губи неначе ворушилися в безмовній бесіді. Її коси солодковійно пахли тройзіллям і диким маком. Постіль була притрушена козельцями і свіжим чебрецем. І я здогадався, що це за недуга. Від сього я не знав ліку. (Лікарю, зціли себе сам!)

Брата її я заспокоїв, і той пішов собі. А я присів коло столу і взяв Псалтир. Почав читати. Я читав не для неї, читав для себе. Свічка догоріла, та очі призвичаїлись і я при вікні читав далі. Так читав, ніби читаю над собою, помираючим. Уже й когути скоро мали співати, а я все читав. А коли звів на неї очі, то побачив, як течуть її лицем і шиєю сині сльози і всотуються в білу верету. І мені кортіло витерти ці сльози, висушити їх губами. Та я кріпився і водночас радів серцем – вона ожила, вона глибоко дихала і тихо плакала. А над лівою бровою місячною підківкою світився рубчик. Я й раніше кожного разу шукав його очима, боячись зустрітися з її поглядом. Тепер сам хотів, аби вона глянула в мій бік. Але жінка не розплющувала очей. І раптом вона взяла своєю рукою мою руку, а другою повільно стягнула з себе полотно. Вона була зовсім гола і тремтіла.