Мирослав Дочинець - Вічник

По вечері якийсь час вони відпочивали, а опівночі котрийсь будив усіх на «правило» – молитовне чування. Щоб не гаяти час на переходи, я склав собі поблизу колибку і чув сей дружній проникливий гомін:

«Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Так починалася найсолодша і найсильніша в світі молитва. Сам отець Паїсій ніколи й не лягав, спав сидячи в кутку, в одязі й сандаліях з автомобільної шини – як воїн на варті, завжди готовий, коли його покличуть на сторожову молитву. Молитва була безупинною працею їх умів і сердець. Я помічав, що і в роботі вони ворушать губами, заглиблені в молитовний лад.

Увечері кульгавий брат Марко цілував топорище, сердечно приказуючи: «Дякую тобі, сокирко, що послужила мені днесь». Брат Георгій потайки залишав у моїй колибі то жменю горіхів, то китицю калини, то печеного рака. Голомозий, як річковий камінь, отець Акакій, через грубі окуляри хапав кожен мій рух, щоб учасно подати інструмент, відігнати комара, підбадьорити усмішкою. А Кирило незграбно простягав руки, щоб помогти мені злізти з риштовань...

Діти небес, вони ходили по тій же землі, що і я – лісовий дикун.

Якось, саджаючи на стіну брус, я не зважив сили, і дерево бухнуло мені на плече, а далі на стегно. І я вкупі з ним зсунувся в папороть. Мене поклали на дошку. Брат Кирило обережно обмацував тілеса. Я закусив бороду, щоб не йойкати. Прислухаючись до болю, сам собі поклав діагноз: плече вигулькнуло з жолобинки і розпухало, а нога лише потовчена. Зирнув на пальці Кирилових ніг, темні й вузлуваті, як виноградна лоза, і сказав:

«Найкраще вивихи вправляються ногою».

Той кліпав очима переляканої сарни.

Я розпростерся на дошці і попросив:

«Прикладіть ногу до мого плеча, серединою стопи».

Брат Кирило боязко скорився.

«А тепер – натискайте».

Кістки хруснули, і біль чорною биндою перетнув мені білий світ. Инколи я прохапувався з мороку і чув молитви над собою. Вони всотувалися в мене, як дощова вода в кротовину.

«Поболізнуймо болем благоболісним, щоб уникнути болю суєтного...»

Стужився на силі, прошепотів:

«Я живий?»

«Живіший, як був, синку. Рано тобі ще до вічних осель. Ще служити за се й служити. І вмирати не раз...»

Так мене тоді потішив старець. І в голосі його бринів радіснотворний смуток.

Одного вечора я зіп'явся на ноги і поволік себе до ватри, круг якої сиділа братія.

«Здріть – Лазар гряде», – радо зойкнув котрийсь. І всі посхоплювалися на ноги, світилися жаринами їх очі.

«Добре, – прогугнів отець Паїсій. – Якщо наш благодійний син колись намірить стати послушником і прийняти постриг, то поіменуємо його Лазарем. Ісус дуже любив того благочестивого чоловіка. Тому й воскресив його з мертвих».

Довго ще поміч з мене була мізерною. Я радив їм брати в роботу сухостій – так легше й борше піде будова. Бо осінь вже обносила вируб жовтим листом. Та старійшина на мою раду не приставав. Цоркав палицею в найтвердіші дуби:

«Міряймо міркою вічности. А Господь якось покерує».

Тоді він розпорядився полишити облаштунок осель, обернути всі сили на церкву.

На Михайла, коли шпаркий борвій колов очи, наша церквина прийняла першу тайнодію. Брат Неофіт вирізав з м'якої липи Святий Престол. Парив якесь листя в оливі й воскові, розтирав глинку, цідив, а відтак крив тим мальовидлом дерево. А також лики святих, які він вималював на цупкому папері з німецького бункера. Під тим лаком вони тьмаво світилися, як на старих візантійських фресках. Брат Акакій виклепав із стріляних гільз свічницю – медове сяяття наповнило тісний простір. Я встелив долівку листям дикого винограду, чебрецем і полином – їх дух перебив крутий запах нашого поту.

У проникливому казанні отець Паїсій назвав наш маленький храмик піднебесним палацом, духовною теплицею, де кожен потребуючий зможе дістати душевне скріплення. Ми справді натеплили стіни своїми тілами і піднесеними серцями – з сирозрубаних притулів шнурочками темного золота стікала й кам'яніла смола. Брат Кирило співав з усіма, його голосу могли позаздрити янголи. Після прийняття Святих дарів кланялися один одному, просили прощення.

В крихітній захристії отець Паїсій вислухав сповідь про мою дотеперішню бутність, коротку, зате набиту горбатим камінням, як русло потоку. І в слабости своїй попросив, аби я дотягнувся чолом до його холодної руки за розрішенням.

«Усі ми в Господа крихкі глиняні посудини, – шелестіли його посідані вуста. – Сенс лише в тім, чим наповнений єси. Якщо глину обпалювати, вона скріпне й не кришитиметься. Загартування і біль визволяють нас від зла всередині нас і від пристрастей. А мученицька праця тіла й душі – найліпша отрута для людського егоїзму. Лише так душа семикратно очиститься. Тому ми й провадимо плодоносне аскетичне життя. А ти мимоволі ступив на сю стезю, і благословен – бо не зачах у терні і не забився в потемок... Іди й далі своєю дорогою твердо, іди з похиленою головою, але з піднесеним серцем. І досконалости шукай лише в любови. Бо все любов покриває, всьому вірить, всього надіється, все переносить. Писано ж: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а не маю любови, то я ніщо, мідь бриняча...»