Мирослав Дочинець - Вічник

«Ви добре дійшли», – сказав я і поміг кожному спуститися в лісну чашу. Се було нелегко, бо ніхто з них не хотів випустити з рук своєї ноші. Пізніше я дізнався, що несли ченці книги, ікони й церковне начиння, яке вдалося спасти від погромленого прийшлою владою монастиря. Дивом і самі порятувалися, бо инших похапали й запакували в худобні вагони.

Перед печерою братове вклякли. А далі цілу ніч молилися при мощах. Я поклав їм на поріг воду.

Другого дня ми видовбали в горі крипту. Камінь – диво дивне! – піддавався, як сир. Встелили нішу мохом, умостили кости блаженного Лавра і замурували. По відправі я кожному простягнув завиту в листя печену рибину і корж. їли вони стоячи і мовчки, як у дорозі. Наївшись, старий чернець облизав кленовий лист і всміхнувся дитинними очима:

«Тепер лише Господь знає, куди нам іти».

«Ви дома», – сказав я. А подумки докорив собі, що мовив се, як хазяїн.

Смішна людина в своєму мізерному марнославстві. Ченці босоного топталися на сухій глиці, а над ними могутніми банями здіймалися зелені храми смерек. І я мимобіжно стовпив очима вигідне місце під зруб для келій, горбок для церковці. Долоні аж хапав солодкий свербіж за топорищем.

Раптом старий монах легко нахилився і поклав голову до моїх ніг:

«Спасибі тобі, добрий самарянине».

Я настільки збентежився, що не знав, що на се й ' сказати. Хіба що запропонував їм своє житло, бо сам міг перебути і в колибі. Отці на се не пристали. Було рішено, що поки збудується якась обитель, вони розмістяться в печері преподобного Лавра. Тоді, радив я, треба розібрати камінну стіну, якою усопший чомусь перегородив простору печеру. Паїсій (так звали найстаршого) і се відхилив:

«Ми будемо гостями, наймачами сієї чудовної келії, і не сміємо порушувати її первісного укладу».

Тіснява й темрява, в якій вони замешкали, гнітила мене, але не їх. (Пізніше, коли ми розділяли колодами кожному окремий закуток, мене ще більше вразив розказ о. Паїсія: келія мала бути два на два з половиною метра, а зависокою лише настільки, аби насельник не бив головою в стелю. Тісна, давка комірчина, нора, що наганяла тугу. Як я не просив не жаліти дерева, розпросторити кімнатини, настоятель був непохитним. Для себе він наміряв келію ще вужчу, ще тіснішу. В ній умістилося лише суворе дерев'яне ліжко, дошка-столик та ікона на стіні. Перегодом збагнув я суть того облаштування. Стіснений простір помагає монахові приборкати себе, самозаглибитися, звернутися до свого серця. Не знав я тоді, що сей досвід колись придасться й мені.)

А тоді треба нам було з чогось починати. І почав я з ясенового дупла. Нишком передав жменьку золотої крупи Олексі, а той виміняв її на пили, сокири, рубанки, ковані скоби й завіси. Та й годувати артіль треба було чимось.

Двоє з общини зналися на теслярстві, один, брат Неофіт, навчався різьбярству в Кавсокаливі на Святій Горі Афон. Та й инші, вимуштрувані безнастанним послухом, пожадливо хапалися за всяку роботу.

Зрушене з насиджених місць, гнане з трьох монастирів, святе зібрання стало до роботи, як бджоли, з мовчазним завзяттям і наполегливістю. Тут, у безгомінній пущі, засподівалися вони на тривке засновництво. А може, просто раділи усамітненню Боголюбивої мети.

Отець Паїсій твердим троєперстієм благословив перші потуги. Цюкання сокир і вищання пил повнило ліс від ранньої зорі до вечірньої. Відтак під скалою правилася вечірня. Урочисті голоси, радісні й чисті, луною відбивалися в черленій ущелині, бриніли над потоком, підносилися над густим пралісом до небесних звізд.

Потім ми бідненько трапезували, а котрийсь із братів при скіпці читав щось із Письма. І я не раз добачав, як крижастий і бровастий Кирило ронив від розчулення сльози в миску. Брат Кирило «плекав мовчання», жив у безмовности. Та не тільки сльози цяпали в його потраву, Кирило підливав до їжі воду. Спочатку вибирав пучками густе, а рідкий останок випивав із миски.

«Чому він так чинить?» – насмілився я запитати наймолодшого з ченців, брата Георгія.

«Аби їжа не була такою смачною», – відповів той з ганьбливою усмішкою.

«І босий ходить по трісках, ноги кривавлять», – додав я.

«Брат Кирило пригноблює тіло. Але що якась там колючка проти цвяхів у тілі нашого Спасителя...»

«А мовчати він скільки буде? – не вгавав я. – Довго?»

«Се як Господь укаже. Мовчання – найкраща музика. Даруй, брате, мені з тобою приємно розмовляти, та ліпше перейти до молитви. Бо хтозна чи матимемо ми завтра сю розкіш».