Мирослав Дочинець - Вічник

Я зняв шапку і перехрестився, вгадуючи наплив знайомої втіхи. Під дальньою стіною горбатилося щось схоже на лежанку. Те, що я побачив на ній, змусило мене зняти шапку вдруге. В зотлілих шатах, набитих пір'ям, лежали костисті мощі. Кисті рук з обтягнутою, як у птиці, зморщеною шкірою покоїлися на грудях. Між пальцями – згарок свічі. Череп неначе облито старим воском. З-під скуфії вибивалися довгі білі пасма. На землі лежав дерев'яний хрестик, мабуть, випав із руки. Я підняв його і повернув на місце. Тоді прочитав коротку псалму» на відпущення гріхів померлого.

Втім, гріхи йому, здогадувався я, відпустилися вже. Про се свідчила нетлінність мощей. Яким не було моє потрясіння побаченим, а рівно й розуміння, що тривожити спокій схимника не гоже, – я був живий і думав про живе. Оглянув грот пильніше. За дверима я намацав сокиру, лопату і поперечну пилу. Інструмент був спрацьований, іржавий, затуплений, але ще годящий. Золотий інструмент! Не спам'ятаю, коли я ще так тішився в житті, як тепер сій знахідці. І ще раз відміряв поклін хазяїну пристанища.

На порозі я спохопився і подумав, чи не поховати його по-християнськи. Але закопати в землю кости праведника без чину відправи – хіба се належне поховання? У сьому склепі, де він перейшов у засвіти, кісткам буде ліпше. Я сховав на грудях ікону і вже хотів намістити двері, щоб надійно підперти їх знадвору, як зобачив на кам'яному причілку купку берести, перев'язану ремінцем. Ті клапті добряче поточила шашіль і з'їла плісень. Я вибив порох, розв'язав сувій і побачив, що се писальні листи. їх я теж долучив до ікони і вигулькнув у свіжу студінь. Конче треба було остудити голову, розвіяти сум'яття, що напливло від стрічі з другим уже мерцем.

Нетерпіння зазирнути в луб'яні листи палило мене. Щойно прибився до свого дому, розпалив у печі, приліпив до столу свічку і розклав крихку бересту. Там, де писано було чорнилом із сажі, ряди буквені начисто зблідли, вимерхли. Дещо ліпше, та й то урватими клаптями, збереглося письмо, виведене напаленим гвіздком.

«Дерева ростуть з неба. З неба прийняло мене дерево і прихилило до землі. Звір віддав мені свою печеру, птиці зігріли мене, ріка нагодувала, а коза дика напоїла молоком...

... Круг мене ліс. І в мені ліс. З котрого легше вибратися ?

... Тиша мені промовляє більше, ніж усі людські уста...

... Все, що я бачу тут, – знаки Його присутности...

... Я втік від розбещености розуму і волі. Я втік від тих, що гріх, як скарб, заповідають дітям. Вони товстошкірі, боязкі й нудні, і люблять боротьбу. Вони вічно будуть правити сим світом... А я – земля, що носить їх на собі. Я мала людина, котра забула, що вона мала. Я кулак, що вдарив у мур...

... Я шукач мовчань. Я ловець думок. Я сівач розмислів. Я даритель шматочків душі... Я ділюся ними з усіма живими створіннями, що мешкають поруч. Я ділюся своєю радістю. І се обертає саме моє життя в радісний дарунок. Я вчуся дякувати за сей подарунок. Ним я загороджуюся від страждання і болю. Так страждання і біль набувають сенсу...

... Смерть теж радість, сестричка, що готує нам дивовижну мандрівку...

... Ніколи я не мав стільки вчителів, як тут – небо, ріка, дерева, трава, гора, камінь, комашка...

... Бодай тут мушу вберегти те, що віками непорушне в Добрі...

... Тяжким був лавровий вінець у миру. Зате який легкий мій хрест...

... Вони шукають мудрість, не розуміючи, що таїнство усміху вище за загадку мудрости...

... Чекай, усе з'явиться несподівано. Чекай... Малими мірками тобі дасться, але те, що чекаєш. Те, що належиться тобі...

... Від тебе не чекають неможливого. Зроби можливе. Від тебе не чекають досягнень, серця чекають... Ти так мало маєш, та сього досить для Батька... Випусти віжки із своїх слабих рук, дай себе повести...

... Роби не те, що тобі корисно, а те, що покликаний робити. В сьому твоя користь... Не втрачай своєї природи, не марнуй тіла, від трудів май задоволення... Сій розумною міркою – і матимеш найбільше плодів...

... Не рівняй себе з иншими. Ти є ти...

... Піддайтеся всьому, що вас розпинає. Бо то – спасіння... А розпинання будуть. І будете пасти звірів, бо люди не дадуться. І мало їм буде, ясновидцям темряви, гори нерукотворної. Принесуть Голгофу і сюди. І мало буде одної Голгофи, носитимуть її з окраїни в окраїну. Та згладиться врешті й вона, як усе згладжують руки Майстра. І урветься ланц, кутий ненавистю й гріхом. І впаде глуха кошара, і розділяться отари. І з упослідженої окраїни постане Украйна – кріпка, пишна і благодатна, як новий Єрусалим. Бо так ведеться, що хромий віл стає першим, коли череда повертається. Та до того перейти належить не один чорний ліс...