Мирослав Дочинець - Вічник

Викресалася пісня:

З тисянського порому спішили до наших лав кривичі: «А наш батько Волошин іскликає всіх старшин...»

Так дзвонили співанки, а прем'єр насправді мудро закликав до иншого:

«Проти нас іде правильна мадярська армія, проти якої не встояти неправильній, наборзо зорганізованій Січі. Не бийтеся, а бережіть ваш найцінніший дар – життя. Вашого життя й вашої праці потребує Україна більше, як вашої смерти».

Та се не чули. Не хотіли чути. Ми, діти землеробів, вперше йшли на поле не орати й сіяти, йшли – вмирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу – і ми засіяли його собою.

А далі було те, про що знають усі. І про що не знатимуть ніколи, бо тайну ту забрали з собою навіки ті 3000 караників, що йшли проти залізного вітру з прапорцями.

«Ті вояки, що мають патрони, нехай чатують коло того, хто має кріса, – повчав нас сотник, коли ми вгрузли коліньми в мокру рінь. – Як він упаде, беріть його зброю і нетрачені набої».

«Які ж ми вояки, якщо не маємо чим стріляти?», – докинув хтось несміло.

«Ви більше, ніж вояки. Ви – лицарі».

«А що то таке?» – спитав инший.

«Лицар – се чоловік з лев'ячим серцем і з помислами янгола, – суворо сказав сотник. Підійшов до хлопчища і поклав йому руку на чоло: – Ти – лицар, устань із колін!»

І так підходив до кожного. І ми вставали, не боячись свисту куль. І билися ми, як леви. Пазурами, зубами, іскрами ненависти з очей. І вмирали, як лицарі, бо не встигали набратися страху. Земля нас тяжко відпускала, зате легко приймали небеса.

Ота війна не була війною, і ми не були героями – я не знаю, що то було. Але знаю твердо, що жертва та була немарною. Не для мертвих – для живих. Для тих, що поспіхом вибиралися в еміграцію (писати мемуари і навчати боротьби звіддалік). Для тих, що рахували тіла по Тисі і в заціпенінні проводжали їх перстовими хрестами. Для тих, що ссали молоко з розшитих черленим хрестиком грудей. І навіть для тих, що стріляли з танків і гармат у розхристані студентські тужурки.

... Його, молоденького розтерзаного семінариста, підняли з грудомахи тіл і приперли до верби.

«Зречися, хлопче, сеї дурости! Ти вже й так сповна лигнув зі своєї чаші. Зречися по-мадярськи. Будеш хліб білий їсти, будеш вино токайське пити».

Він хитнув обважнілою головою.

Пишновусий егерський капітан ступнув до нього і пильно глянув ув очи, як сину:

«Що є Карпатська Україна?»«Ніщо», – розтулив дітвак скривавлені губи.

«То чому за неї вмираєш, дурню?»

«Бо вона для мене все!»

«Тоді й маєш усе!» – скреготнув зубами капітан і махнув гонведам рукавичкою.

Що було, то було. Як було, так було. Того не злиже з нашої пам'яти ніщо. Я про инше думаю, озираючись у скорботний березень 1939-го. Була така людність – хінці, вони виробляли найліпші бритви зі збитих кінських копит. Ті, б'ючись об каміння, тверділи на крицю. Так тверділи й ми.

Час розбереться у всьому, а згодом і люди.

Мене не раз питали: чому ви не схиляєте молодих бути щирими українцями, любити рідну мову, шанувати свої традиції, відбувати церковні церемонії?

Я схиляю їх до того, аби бути щирими людьми, берегти чистоту слова, шанувати людяність і не звертати з дороги до Бога. Бо як бути без сих скарбів тому, хто в подорожі, хто в шпиталі, в тюрмі? Як їм бути, коли довкола немає нічого рідного, ні до кого обізватись, і церковні куполи далеко? (І я так жив, і не один рік).

А коли людина запопаде більшого в душі, то менше її саме собою діткнеться. Очи ведуть ноги. Голова підказує очам дорогу. А серце – показує Путь. Хто се матиме, той вибере сам, як йому бути, як чинити, як розмовляти і як молитися.

Твоїм законам, Господи, скоряється навіть сніжинка. За ніч вибілило весь довкільний світ. Зникло стоязиччя птиць. Хащоба оголилася, скулилася, принишкла. Навіть поточина примовкла. Лише смереки старечо покректували.

Того ранку я вперше став на лижви і зачовгав у сіре безгоміння. Спізнений лист лягав на сніг, як сажа на полотнину. Доторк гілок одна до одної віддзвонював на півверсти. Нові, непізнавані шерехи змушували завмирати і оглядатися. Я знайшов поміченого бука, того, що вкрав мій сон на цілу ніч. А з ним і перший сніг, провісник нової пасмуги мого пустельного тривку.