Мирослав Дочинець - Вічник

Я знайшов якусь сухарину і зіп'явся нею вище. Тепер, у від біленій ясности, міг обстежити зарубку ще раз. Обмацав пальцями. Була вона дивною, не на два, як звично, а на три замахи. Повздовжній ярочок розсікав поперечний. Кора там закипіла, затяглася, та все ж то була стара засічка. А разом виходило – як хрестик.

Я зіскочив на землю, оглянувся довкола, вгадуючи напрям пошуку другої значки. Вперся хребтом у бука, обтулюючи лопатками його стовбурище. Задубілі нутряні соки нічого не шептали мені. Якщо буду обходи ти всі дерева навсібіч, щоб знайти инпшй затин, ся розвідка забере тиждень. Сліди може замести, прибити снігом і я зіб'юся. Тут треба думкувати по-иншому. Той, хто значив, мав щось на меті. Чому – хрестик? А що як його промені і вказують напрямок? Але котрий з них?

Я рушив на лівий прямовець. Добре, що дерева взимі відкриті, їх кора – як борозни на твоїй долоні. Прислухаючись до ритму дихання, до сягу кроків, угадував, де б мала бути чергова зарубка. На дев'яностому ступні несподівано відчув, що наближаюся. Так я вгадую близьку грибницю, нору, гніздо і не можу пояснити, що виводить мене на них. Десь на сотому кроці дерево явило свій рубець. Невідомець не лише значив напрям, а й міряв піші відтинки. Для чого? Для кого? З тим інтересом я простував далі, надибуючи нові й нові зарубки. Доки не вийшов на голу проплішину. Сніговий покрив між підліском і скалою білів, як лист, пописаний слідами якогось звіряти. Скоро мені належало навчитися читати й сю книгу лісу.

То куди я прийшов, до чого мене вивели карби загадкового провідника? До камінної стіни тулилося сімейство чорних сосен. Височезних, у півсотню метрів. Таких я ще не стрічав на своєму віку. Одне дерево, давно скрушене, переламане навпіл, втомлено вперлося в скалу, дотлівало. Я обникав довкола кожен сажень, та нічого прикметного не втямив. Короткий зимовий день пригасав. Спустошений, розгублений, брів я назад, міркуючи: до чого ж вів мене той хрещатий путик? Чи від чого?

Ледве дочекався завтрього світання. Новий день почав біля урочного бука з першовиявленим затесом. Звідси подався в протилежний бік – за правим променем хрестика. За якусь сотню кроків – новий карб на дереві! І подальший. Чим далі я вглиблювався, ліс світлішав, ставав чистішим. Пала деревина траплялася рідше, а відтак і зовсім зникла. А далі моє око вхопило те, що змусило задеревеніти серце: з пречистого снігу стримів обвуглений прикоренок. Один, другий, третій. Я зіпрів, і козяча доха була тут ні при чому. Переді мною простягався дзеркальний відбиток моєї праці. Ніби земля обернулася під ногами і привела мене на місце, звідки я вирушив, де досі ревно випалював сухостій.

Від тої притичини мені закрутилося в голові. Гоп, що се?! Сніговий у етил нестійкий, під ним шемрають струмочки – приховані жили землі. Може, твердь під снігом якось собі рухається, живе окремішнім життям? А може, тут справді «водить», як написано в нотисі Ружічки? Я мусив виповнити свої страхи до кінця – пішов уперед, за дороговказом, який, виходило, мав вивести мене на мій обжиток. Але чому не виджу озерця, коло якого я призупинив чистку лісу? І чому сих зарубок, якщо ходив тут, я не бачив раніше?

Зате побачив я инше – криничку, складену з чорних бервен, з видовбаним жолобом, з якого цямкотіла вода. Я напився з жмені твердої, як скло, крижаниці і зрозумів: тут я не був. Тут був хтось инший. А може, ще і є. Нараз прохопилися на сторожу всі чинники ловця – нюх, зір, чуття, насторожився кожен пухирчик шкіри. Та сторонньої присутности я не вчував. Лише поземець кушпелив довкола сніжну порошу.

Я рушив далі – слідами чужої руки на деревах. Лісова ділянка була добре впорана дбайливим тайником. Хазяйським оком лісовика я примічав, що й галуззя було прибрано. Очевидно, на розпал. Навіть у дикій пущі вчувається якась розрідженість, обжитість простору, коли наближаєшся до людського житла. Я се відчував. І за якісь хвилини прибився до нього. На узвишші, під надбрівком гори темніли двері. Двері в печеру, здогадався я. Ступив до них і несміло торгнув нетесану дошку. Двері, примкнуті зсередини, не зрушилися. Дошки були грубої обробки, зате добре підігнані і збиті дубовими цваками. Так наші дідове колись піднімали в небо гостроверхі церкви – без єдиного гвоздика.

Двері не піддавалися. Мені довелося потяти бучка і застругати клини, аби встромити в прощілину. Тоді брамиця ворухнулася, натужно подалася. З горової ями дихнуло цвіллю, тліном. Мене замлоїло, аж мусив жбухнути в лице жменю снігу. Сніп дверного просвітку протяв павіси павутини і здушливої потерті, що сипонула згори. Коли очі звиклися в напівпотемку, я побачив посеред підземелля закинуте огнище – дим від нього мав облизувати стіни і виходити через шпари в стелі. Усе було закіптюжене, затягнуте чорнотою. Я оглядав нужденний обжиток: одна лавиця низька, друга – вища, що правила за стіл; ялинова розсішка, на якій висіла шматина; бляшаний кухлик і горнець. У стіні було вибито неглибоку пройму, в ній припасовано зчорнілу ікону і лампадку. Крізь сажу на дошці пробивався знайомий до щему в грудях золотаво-теплий лик.