Мирослав Дочинець - Вічник

жадібні персти – русини-автохтони, русофіли, полонофіли, мадярони, галицькі емігранти, жиди, усвідомлені українці. І от наприкінці 30-х усе тут забродило, підняло гущу політичного варива. Світ розгледів на мапі сіру цятку, яку хтось красно поіменував Срібною Землею. Сюди з Європи було заслано череду редакторів та агентів.

Плутані поголоски перелітали через Тису: республіка готова дати краєві відносну відрубність, а Німеччина заміряє навіть більше – утворити тут самостійну українську державу. Як можна пропустити таку пригідну хвилину, хвилювалися патріоти. Доктор Панькевич студіював говірки закарпатських українців і для зрівняння їх завіявся в Банат. Тут ми з ним зійшлися, я водив його межи людей, та й сам радо списував собі замашні народні приповістки. Народ , скаже – як зав'яже!

З наукової аналізи виходило, що як би нас не іменували – русини, руснаки, рутени, угрини – походимо з давнього і щирого київсько-руського кореня. І є ми добре школованою і боголюбною часткою народу. Бо ще в кінці XVIII століття, коли просвітництво досить низько стояло і в Галичині, і в Києві, і в Росії, закарпатські українці вже мали латинські школи, де добували освіту, рівну західноєвропейським землям. Ліпші їх вихідці розійшлися вчителями по слов'янському світу. Мій одноземець Іван Орлай – директор гімназії в Ніжині, Михайло Балудянський – ректор університету в Петербурзі, Петро Подій – професор Краківського університету, Іван Заманчик – професор Львівського університету, Юрій Венелін-Гуца – вчений Болгарії. Тож нашого цвіту розсіяно по світу немало...

«Як от ви, – підігрівав мене Панькевич, а ще більше його молодий приятель, що назвався підполковником Січі. – Ваше місце там, де зав'язується своя держава, якій суджено зачати велику соборну Україну. З неба нам упав чин самостійносте, а німці нам допоможуть. Треба братися за роботу повною парою, кожна світла голова на вагу золота. Навіть жиди з нами. Всіх чеських урядників – долі, своїх кладемо! Таких, як ви, там чекають з обіймами. Бо коли ви ще повстали проти чужинського режиму із зброєю в руках...»

Його рот клекотав готовими круглими фразами.

«Батьку мій солоденький, – ледве уклинився я. – Ні проти кого я не повставав. А іржавого кріса підняв на безпутника, що скривдив мою наречену. З того часу зброї в руках не мав».

«Ваша зброя – дух і ум. Се написано на вашому високому чолі».

«Не знаю, що там написано, а прописаних документів не маю ніяких. Як я промину границю?»

«А се вже жура наша», – радісно сповістив підполковник. Від нього пахло ромом і парфумом, а не порохом.

Важко слимака віддерти від череп'яної мушлі, до якої він прикипів. А що вже казати про чоловіка-безхатька, що бодай на чужині та збив собі поріжок. Та я знав, що мушу його полишити, аби ступити з вогню у полум'я.

«Вернешся? – храмовим шепотом допитувалася Юлина. – Чи навернешся ще колись?»

«Вернуся, – відказував я і сам не вірив своїм словам. – Лишаю на тебе і книги, і білу кобилицю, і хижчину. Сокоти їх».

Глупої ночі стояли ми під готаром. Від Тиси тягло рибою. Провідник-румун підійшов до сторожі, щось переказкував і махнув нам рукою. Сіра юрма таких же приблуд, як я, посунула у відхилену ворітницю. Нікому ми тут не хибіли. А там? Сього ще ми не знали.

Земля моя обітована майже не змінилася за роки мого бурлацтва. Ті ж рипучі вози, на них жони в чоловічих крисанях і з піпами в устах. Ті ж червоно шиті сорочки в дівчат. Ті ж пейсаті й носаті шпекуланти коло крамничок. Той же галаман торговиці. І ті ж вуличні ями, повні столітнього пилу. Гейби його надуло з руїн Хустського замку, що зубато сторожить зелений супокій Марамороша. Дві живі сині бинди – Тиса і Ріка – перехопили долину і під Замковою горою ув'язалися в один широкий пас – аж до Дунаю.

Колись Хуст заклали німці. По часі належав він Мадярщині, Семигороду, Туреччині, Чехословаччині. Тепер назву Хуст перекрутили на «Хвуст України». (Тут мовлять не хвіст, а «хвуст», не кінь, а «кунь», не віл, а «вул»). Метке людське око, гострий язичок. Тепер мені самому відкрилась незамутнена картина зав'язку нової держави в зукраїнізованому Хусті, відтятому від білого світу.

Нас шеренгували в строкаті ряди коло церкви. З балкона казали промови чільники уряду і сам прем'єр Августин Волошин, поважний, втомлений добродій, доктор теології. Його називали Батьком, і се йому справді парувало.

«Слава Україні!» – гойкали ми. Навіть якщо хтось промовляв суржиком і язичієм, ми вседно вітали його: «Слава Україні!» Спочатку несміло і врізнобій, а далі рівно і грізно. Аж вороння зривалося зі старих лип.