Мирослав Дочинець - Вічник

Я не стрічав серед тих людей огрядних, товстих. Та й тяжко уявити лісоруба чи косаря, обтяженого жиром. Сі люди живуть природним і простим ходом, як лиш і можна жити серед заліснених гір. Встають із сонцем і лягають із зорями. День починають і звершують молитвою. З великим пошанівком ставляться в родині до старших. З панами і владою в мирі, справно платять податі, добре служать у війську. Злагоджено й розумно провадять громадські орудки. Люди відкриті, добросерді, скорі на фіглю. Дуже люблять співати.

Добрий місяць міряв я свої прагнення з клопотами сих малих людей, що духовним зростом були вищі за кичери, а настирливістю твердіші за буки. Вони удачливі, тут їх придомок, а я й далі стелюся припутником коло чужих доріг.

Дзвонило на утреню, коли я збирався, – і з серця виснувалася павутина світлого жалю і зачепилася за шпичасту дзвіницю. Аби покликати мене перегодом сюди знову. Кочіш запрягав коней і, поки я виносився, діти, як мишва у скрині, шупурдалй на возі. Тепер ще вони ціковбанять по-русинськи, а через десяток-другий літ говоритимуть по-румунськи, з гіркотою здогадувався я.

Банат... Відбатований кусень моєї батьківщини.

Прищепа, що прижилася на чужорідному стовпі.

Життя горбато стелиться: як іде в гору, так піде і з гори. Під Сиготом перестріла мене лиха новина – дорогою до хворого вмер поважний Джеордже. (Ich gehore zu denen, die am Wege sterben. – Я належу до тих, які вмирають у дорозі.)

Губи на мармуровому лиці були рішуче стулені, як у його пращурів даків. На смертному ложі він здавався вищим. Я вклав у холодні пальці шовкову косицю-едельвейс, за якою цілий день дерся на альпійський кряж. У нас ще називають сю квітку білотка. Її мохнаті промені були такими ж блідими, як і руки мерця. А він любив барви зелені, сині, тілесні. («Хочеш мати гострий зір, світлу голову і кріпке серце – частіше дивися на зелень, на воду і на красних жінок.)

Крихкі лілеї з вінка ронили своє сім'я в розриту могилу. Може, з весни воно проросте. Вічний оберт усесвітнього плину. І трава, й людина скоряються рухові великого безмір'я. Посіяно нас, як траву, і як траву, скосить нас незрима коса.

По останньому цілуванні торкнувся мого плеча голомозий нотаріус, щирий приятель небіжчика.

«Проведи мене до кочії. Бідолашний Джеордже дуже скрушався, що не встиг виправити тобі документи. Тому й не міг нічого заповісти по-людськи. Ось ключ від його скрині, обкутої сріблом. Усе, що там є, – належить, за його усною волею, тобі. На ім'я ватага Йона тобі ж записана вся отара і коні, і літнівка, і зимівка. Там можна жити й без посвідок, – нотаріус втомлено всміхнувся. – Се ліпша для тебе новина. Та є і прикра. Завтра прийдуть до аптеки жандарми – шукати безпашпортного прийшляка. Синок подав заголоску, він тихо ходить, та густо місить. Тому не барися, перебирайся в гори. Чини своє діло, як напучував тебе Джеордже. А я дам раду паперам».

Вдома я скороспішно схапав свої пожитки в міх і ступив до кабінету. Заповітна скриня звично була прикрита вишитим обрусом. Я всилив ключ у замковину і підняв віко. В строгому порядку там було укладено старі фоліанти, зшитки, образки, ікони, монети, коштовна зброя, мікроскоп, терези, лупи, лікарське начиння. І поверхи білів лист із написом: «Моєму дорогому учневі-насліднику».

«Ти щось загубив там?» – почув я рипучий голос із порога. Голос молодого аптекаря.

«Ні, – відмовив я. – Ліпше з розумним загубити, чей з дурним найти. Так казав ваш батечко. Однак гадаю, що сей листик дозволите мені забрати? Він адресований мені».

Той промовчав. Я виступив за ворота, і скрипучий когут на стрісі махнув мені бляшаним хвостом.

А далі я йшов через ніч, і колюча осіння мжа сікла мене в груди. Йшов у нові необітовані краї. Як сиротою вродився, так сиротою й бреду манівцями. Та хіба я щось утратив? Зате скільки здобув! І се перебуватиме зі мною вічно.

Кому повім печаль мою? Сим безгомінним горам, що віки слухають і мовчать? Сим деревам, що листом говорять своє і нікого не слухають? Сим птицям, котрі теж не знають, що таке печаль? Коли втомляться, то випадають з вирію мовчки...

Не біймося й ми печалі. Пізнаймо її. Приймімо її і даймо їй ім'я. І полюбімо її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані Світлом.