Мирослав Дочинець - Вічник

А короткі зими минали в клопотнечі города. Дні – з хворими, яких стягувалося все більше, а вечори – з книгами. Як було здержатися коло такої розкішної бібліотеки? Бувало, зчитаєш цілу книгу і лише тоді примітиш, на якій вона мові. Сьому навчив мене мій метр – плавно і вільно переступати з мови на мову, від слова до діла, від роботи до науки, від науки до фантазій, що нерідко обертаються в яву.

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство. Темна тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як волхв, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було світлою тінню того Слова, що було справіку. І смисл усякого письма в тому, щоб укріпити в людності дух доброчесности – найбільше з благ. Щоб покликати людину на проблиск світла в чорноті. Бо той, хто творить, шукає підпору в Творця. І писати слід простими, ваговитими й дзвінкими словами. Як той гранослов-німець.

Так, наче про мене писано. Та все ж писемне слово бліде і мляве перед словом живого життя.

Поважний Джеордже хотів виклопотати мені документи і відправити на навчання до університету. Та я противився. Що мене цікавило, я й так осягав наїздами в Букурешт. А практика біля нього була неоціненною школою. Хазяйський син займався чисто аптечними орудками, а ми більше з болящими. Убраний на людях панком, я мав цілковиту виправу городянина. Але то на поверховий позір. Можна хлопа витягти з села, та село з нього – ніколи. Мене вабили обшири полів, живопис хижок під соломою, загусла тиша сільських путівців.

Якось пан Джеордже обмовився, що трапився йому хворий з таким прізвище, як у мене. І чи знаю я, що в румунському Банаті, між Дунаєм і Тисою, під Трансільванськими Альпами, кількоми селами проживають мої земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказія сталася: медична академія доручила моєму пану зробити звіт про тривалість життя у віддалених гірських районах. На той час він погано чувся і відрядив до Банату мене.

Миле се було мені мандрування. Прорубані у вікових лісах возові дороги, цюкання сокир, скрип млинів, стук дерев'яних праників на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних від хащі просіках. Дими з благих дерев'яних хижок тут пахли моїм краєм. А родова бесіда стискала чулістю серце. Усе тут було рідним, упізнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчі чертоги. Наче з неба засіялися сі люди в чужі межі.

По правді ж упали вони сюди не з неба. Пригнали їх сюди нищота і невмируща в селянині надія на ліпшу, на вольну землю. Граф Вереші жадав лісорубських рук і злакомив сюди довірливих русинів, як свиню на струк. Достоту так, послав у Підкарпаття прихвоснів із грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банаті! Бідняки й купилися. Тут їм продавали парцели лісу, які вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрівняти ниви і зліпити якесь пожитло. А доти тіснилися в бордеях – земляних ямах попід берегами, як печерні люди.

Граф наймав їх рубати його ліс. Мав з того потрійний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголені площі продавав новим переселенцям, їх манила сюди робота і досить родючі землі. Та відрубні ниви за кілька літ вичахали, і дроворуби мусили обростати худібкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як і їх старшина на вітцівщині.

Так ліпилися низанки куч під ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стріхи зазолотилися соломою. Робітні люди сокирами-балтами (за них бралися й жони) заробляли собі і ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько-марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зоріле, Черешня, Кричево.

Я ходив тут і чувся серед своїх, хоч мене й кликали паном. Місцева челядь вражала добропорядністю, побожністю, розсудливістю, хоч майже всі були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку діти не мали. Котрі з худобою ходили, котрі служили в замогливих румунів.

При мізерному доброжитку люди в Банаті живуть найдовше по цілій Румунії. Сю прикмету мені й належало вивчити. З чого я почав? Людина є те, що вона споживає. На чотирьох стовпах тримався стіл банатян-кукурудза, квасоля, овочі і молоко. Простішої і здоровішої їди не придумати. Мамалига й токан ситні й легкі, очищають і відмолоджують організм. Та ще з бринзою чи кислим молоком, як звикли їсти тут. Я б назвав сю щу головною стравою довгожителів.