Мирослав Дочинець - Вічник

«І дихається легше, і ноги не набрякають, і поїм собі в охотку. Чи довго мені ще пити той гіркий, як сто чортів, навар?»

«Чому гіркий? – подивувався поважний Джеордже. – Ану принесіть лишень той пакуночок».

Хворий приніс. А коли пішов собі, господар ступнув до мене:

«Ти переплутав ліки. У нашім ділі не сміє такого бути. Я гадав, що на тебе вже можна покластися».

«Я зробив се нароком».

«Чому?» – в приязних зазвичай очах старого блиснули недобрі вогні.

Я понуро мовчав.

«Що за баламута?» – сікався він уже по-русинськи.

«Бо в того пана хворі нирки, а не серце», – видихнув я.

«Звідки тобі се знати, сучий ошкребку?!» – клекотав він люттю.

«Бо знаю! – випалив я нічтоже сумнящеся. – Знаю, хоч і не годен пояснити чому. Знаю, що у вас ссихаються груди, але се не сухоти. Знаю, що у вашого сина м'якнуть кістки, а у вашої онуки...»

«Мовчи, паскуднику! Ти коло мене нахапався вершків і відчув себе Асклепієм».

«Ні, пане, мене й самого гнітить те, що я добачаю».

Він тяжко осів на ладу.

«Відколи тямиш се за собою?»

«Відтоді, як той зухабний волох проломив мені потилицю».

Мій пан склепив бліді, як водяна лілія, повіки і тихо самими губами, став нашіптувати:

«Нікому на чолі не прописана його планида. Був у мене один хворий солдат. На фронті його поранило і голову, оглушило, втратив бесіду і ясноту розуму Лікування не помагало. Чоловік опустився, жебрав на базарі, а пенсію замість нього якісь непорядні родичі брали. І раз хтось приніс йому письмо. Воно було від офіцера, з яким той солдат воював. Коли йому читали, бідачина спливав слізьми. Він і до мене носив те письмо і просив перечитувати. Плакав і тулив його до губ, прятав на грудях. Мушу повісти, що офіцер голосився до нього з великим пошанівком, мило згадував веселі трапунки подячно кланявся за вірну службу і нелукаву натуру Вояк-каліка світив промитими очима і гугонів, тужився щось розказати... Я запам'ятав адресу і списався з тим офіцером, просив його загостити на кілька день за мій кошт, на мій пансіон. І той приїхав. Заступав полудень, і я повів його на базар. Німий сидів на звичному місці під липою, з шапкою на колінах. Офіцер пристав збоку і голосно крикнув: «Миха!» Прошак нервово стряс головою, обернувся, і з блідих уст його зірвалося: «Матице Божа! Пане поручику!» Так до чоловіка вернулася мова...

Так і до тебе могла вернутися прониклива видющість, загублена нами за тисячі років. Колись олюднений дикун, щоб не згинути, мусив першим учути звіра, зміряти очима його сипу, вгадати поваду. І мозок давав миттєву рецепцію, що чинити. Він знав, чим дихають його одноплемінники, вгадував настрої і дії ворога за запахом, за мінами чоловічків ув очах. Він поклонявся звіру і рослині, бо відчував їх дух. Був дитиною природи, а не паном її, як нам кортить бути».

Аптекаря цікавило, як і що я виджу. А я направду не міг пояснити. Тоді він повів мене в лічницю, де за головного доктора був його приятель. Вони виводили мені на обзір одного за одним недужих. «У сього набубнявіла печінка», – казав я. У другого: «серце тріпоче, як заячий хвіст». У третього: «гниє сліпа кишка». Четвертий «надірвав килу». П'ятий – «здоровий, шкода заступати йому постіль у шпиталі». Пани в подиві перезиралися. Нарешті доктор процедуру спинив:

«Сей гість не на голу кість. Не марно ти, Джеордже, сіяв ячмінь у болото».

Мордували мене розпитами: як я можу знати, що хворому хибить, коли навіть не торкаюся його, не обзиваюся до нього? Я признавався: на хвору печінку вказують губи хворого, на серце – очі, на шлунок – зуби, на нирки – шкіра, на кров – волосся, на кишечник – нігті, на легені – дихання, на нерви – пальці, на отруєння – запах, на непотребні хвороби – хода...

Пан Джеордже того дня довго лишався в моїй комірчині. За бесідами й північ пробило. Десь озвалося дерев'яним язиком калатало нічного сторожа, і затвердла тиша. Було парко, і мій навчитель розстебнув сорочку. Тоді я й помітив, що шкіра на його грудині прозеленкувато світиться. І стало мені дуже гірко, бо розумів, що се за ознака. Тої ночи я виповів йому одну свою думку:

«Буває, в людини не одна болячка, а дві-три сусідують. І якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте?»

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки. Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».