Мирослав Дочинець - Вічник

Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось м'яко, обережно, щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того часу серед трав я ходжу, як серед людей, здоровкаюся з ними, як із давніми знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.

А тоді, маючи в свіжій пам'яті признання Миколи Шугая, запитав я старого травника про цвіт папороті а Купала. Він смачно розсміявся:

«То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть розсіває свої дозрілі спори і з кожної, що впала а мокру землю, виростає маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці виростають два органи – кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня «фляшечка». До неї і вливає своє сім'я огірочок. У солодкому єднанні чекають вони з неба благословення – краплини дощу або роси – і тоді стається тайна запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні (десь на Івана упала) вона справді може світитися. Але се не головне, кислиця теж світиться, як покрівець із зеленкуватих вічечок».

«А чому вони світяться?»

«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику, вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю дивну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке м'ясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави і коріння. Давні люди поїдали в 240 разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, і мамонта, ні льодовика».

Він добре знав, що й коли збирати.

Після теплої горобинової ночі збирали ми під оженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їх зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки – одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, п'яті заллються виноградною миндрою...

Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку мар'яника, що лікує сухоти й екзему. Тішився, як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний – високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і е найцінніше зілля. Ні, маріїн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена – щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює пам'ять. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.

Кожній траві свій час. І кожному хворому – своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи трупними солями, чи нестачею доброї води.

Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.

Про людей він говорив мало і без охоти («Вони – як трава під стопами Господа») . Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.

Все частіше брав мене з собою на трав'яні промисли, на «пленери», як любив казати. Я вміло помагав йому, а головне – вдячно слухав, вбирав ті казання, як губка воду. Починав щось і сам розуміти в тій химерній науці. А він і далі нічого мене не розпитував, наче я був для нього якоюсь добре знайомою травицею.

Лише раз, коли ми ночували під чорничним берегом («В дім, де їдять лісову ягоду й чорницю, доктори не ходять») , делікатно зронив:

«Виджу, якась печаль тобі серце лиже».

Я стенув плечима.

Він зірвав якісь квітки, зв'язав їх у китичку і простяг мені:

«Пусти се за водою. Але нараз. І піде з цвітом за водою і твоя жура».

Я так і вчинив, щоб його не гнівити, – у зворі грізно клекотіла поточина. А тоді з полегкістю відкрився своєму благодійнику. Розказав про гімназію, про Терку, про жандарма Ружічку, який потолочив моє молоде життя на полову.