Мирослав Дочинець - Вічник

Коли ми вийшли з храму, архістратиг Михаїл рясно тряс із неба сніжною периною. Звідти ж упав нам під ноги й дар, скинутий з верхівні ватагом Олексою. Два міхи були наповнені новенькими рясами й підрясниками, куколями й теплими скуфіями, вовняними бурками, рукавицями, чоботами, покрівцями, ряднами та иншими припасами для стерпної зимівлі в горах.

Кисета із золотом якраз стачило на ті закупи і облаштування обителі. А братам я казав, що то вірницькі даяння.

Все, що є в тебе і в тобі, перетворюй у добрі діла. Першим і останнім для тебе хай буде діяльність. Не гайнуй часу – се матерія, з якої створено світ. Усе важке для лінощів, а для труда все легке. І пам'ятай, що гроші для тебе, а не ти для них. Одна копійка – то дуже мало. Копійка і робітна людина – то вже гривня. А копійка, робітна людина і Бог – се вже, багатство.

Так зародився наш лісовий скит. Осідок суворого й аскетичного настрою. В праці, безнастанній молитві й мовчанні спливали ті благодатні дні. Я спрагло пив «живу воду» отцівської думки й досвіду, вирівнював у тому чеснотливому товаристві свій кострубатий характер. Жили ми дружною пасікою, однодумною сім'єю. Кожен ніс свій послух. Я полював звіра і далі розчищав ліс. У вільну часину приєднувався Неофіт та инші брати. Вони, крім того, що сповняли монаший устав, все частіше вибиралися в мир, потайно виконували треби, благословляли. З хащових катакомб ширилося слово Боже.

Старець Паїсій щоразу вичікував їх під скалою, спершись грудьми на «ліниве деревце», вербову палицю з двома ключками. Якось, вислухавши притишений звіт прибутніх, він гірко прорік: «Кріпімося, чесні брати, велика мартирія гряде на нас».

Ще з гімназії я пам'ятав грецьке слово «мартис» – мученик. З того вечора перебіг сторожової молитви подвоївся. Вірний Олекса теж приносив чорні вісті: на монастирських дворах порядкуює солдатня, під куполи храмів звозять зерно й реманент, відібрані від людей. Хрести стягують у болота, топлять у ріках.

І визрів у мене рішенець. Підступив з поклоном до старця:

«Прошу благословення, отче, і прошу вашого відпусту за затаєну оборудку».

«Відкрийся, сину».

Я розповів про золоту жилу, з якої черпався кошт на будівництво. І про те, що хочу нове золото обернути на нову справу – викуповувати порушені хрести і розорене церковне начиння.

«Нема тут гріха, – підсумував ігумен. – Золото добуте трудом і не пущене на службу Мамоні, а віддане на богоугодну пожертву. За се низько тобі вклоняємося. А намір твій на тобі й лишаю. Коли дозрів ти до нього, так тому й бути. Якби був монахом, я б не дозволив торгувати святощами. Монахи – найкращі купці в иншому. Мало втрачають і багато здобувають.

Нехтують тимчасове і вибирають вічне. Зрікаються від земного і збирають скарби на Небесах. Проте обходяться без золота... А ти, якщо вибрав свій хрест, то неси. А ми підіпремо своїми молитвами. І будемо раді колись назвати тебе своїм духовним братом».

«Отче, я не гідний вашого кола. Моє серце весь час сумнівається».

«Божі дари розмаїті, сину. Господь перебуває в різних серцях і всім подає. А тим, хто несе хрест любови, й поготів».

Так я повернувся в мир. Ходив по селах як майстер-дереводіл. Сходився з людьми, придивлявся до нових порядків. Села, райони відбували «рознарядку» – скільки закрити церков, скільки повалити хрестів. З дерев'яними було просто: їх рубали під корінь і спалювали або скидали в ріки. На камінні хрести накидали дротяні петлі і тягнули тракторами до ближнього мочила. Найчастіше орудували ночами, як вовче кодло. Лишилися дворові хрести. Коло них верховинці ставали з сокирами, з вилами. Мусили викликати «отряди».

Я видів, як одна селянка прив'язала себе до хреста мотузом і голосила: «Не дам, іроди! Рубайте і мене з ним». Жінку відняли, прив'язали до воза. Вона билася в судомах і кричала: «Як же ми без хреста будемо?! Без плеча Божого...» Молода урядниця розпорядилася відвезти жінку до психлікарні, а дітей «опредєліть в дєтдом». Синьоокий босоногий дітвак довго біг за возом і просив: «Мамку лишіть. Хрест забирайте, а мамку нам лишіть!..»

Не залишили ні матір, ні хреста...

Мабуть, у хащах я розм'якшив серце, бо такі образки мене настільки розжалоблювали, що мусив іти за підтримкою до братів. Першого зустрів Кирила, котрий заготовляв дрова. Я вертався із земного пекла і несподівано для себе зазвідав його, чи вірить він у рай. Я гадав, що безмовний брат, як завжди, лише винувато всміхнеться і вклониться. Та він поклав мені на плечі свої грубі ручиська і натхненно заговорив: