Мирослав Дочинець - Вічник

Я стріляв не цілячи, від стегна, і кулі били по броні, ляскали й плющилися. Бронемашина на тому березі розвернулася, я відчув, як мене беруть на приціли. Та перш ніж ударив кульовий град, я скотився на зарінок і вистрелив із-за каменя, затим із-за дерева. І камінь розлетівся на крупу, дерево задрижало від кулеметного бою. А я вже в'юнився ужем під берегом і стьобав їх броню збоку. Я знав, що не поцілю в живе, та й не хотів того. Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть.

«Со страхом Божим приступіте!» – навісно волав я на повні груди і давав їм свинцеве причастя.

Коли здимів послідній патрон, я відкинув гвера в ріку і водою обійшов їх довкола. Став на стрімчак, підняв найбільшу брилу і впустив на чорне авто. Дах скреготнув і ввігнувся, бризнуло навсібіч скло. Криком вони глушили одне одного, щось командували воякам. А я вже метав другий камінь, третій, четвертий... Жбуряв доти, доки не пересікло мене гарячим батогом – і я впав під ноги напасникам.

На світі немає речей, заради яких варто вмерти. Зате багато, заради яких варто жити. Не воюй силою. Будь-яка сила викликає опір. Якби хтось із нас не поступався, рід людський давно згинув би. Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається. Якщо відповідаємо, то дістаємо наступний удар зла, і так без кінця.

Солодкий мій читальнику, снуючи сю сповідь, я волію не загострювати, а притуплювати перо, аби не бентежити хмурими зайвинами твоєї душі. І в подальшому розділі, тримаючись чину правди, я вестиму свій опис ще більш пощадливо. Бо той страшний досвід, якого я зачерпнув, не потрібен нікому. Нащо воскрешати жахи для когось, коли я й сам хотів би їх забути.

... Забуванню навчав мене камчадал Тику, юний дідо із заячою губою, в якого я перебував тижневий буран. Під ревище вітру за чумом він возив по моєму голому тілу опецькуватою свічкою з моржового жиру. Примушував вертатися в болючі спомини і вухом прислухався, як тривожно колобродить моя кров, як тенькає серце. Раз у раз гарячий лій скапував мені на тім'я, на шию, на зап'ястя, на коліна і щиколотки. Я стирав пекучі патьоки – і стиралися, вивітрювалися з роз'ятреної пам'яти пекучі гадки. Вітер, що немилосердно шарпав шкіряну хижу, був мені тоді за лагідну колисанку.

Та все ж я дещо згадую... Згадую залізну підлогу ужгородської тюрми, що провоняла сечею і засохлою кров'ю. Згадую чорні лайки, від яких гнив воздух. Згадую свою змордовану твар у дзеркалі їх чобіт. Чоботи мінялися вночі і вдень, але гупали однаково нещадно й глухо в голову, в лице, в пах. Я скулювався, як слимак, і терпів, і навіть тішився, бо міг лежати. Та лежати довго не давали, тягли на «вистойку»: на одній нозі, світло в очі, голову свердлили безнастанні випитування: чому не зізнаюся, чому не видаю спільників, провідників, чому не жалію свого молодого життя?

А я жалів лише про одне – що не обрізав перед сим бороду й волосся, за яке їм тепер було вигідно тягати. І їх жалів, нерозумних та нещасних у своїй демонській потузі. Одного слідчого хапала в тих пліснявих льохах астма, у другого, зовсім молоденького, зароджувалася в руках подагра. Я їм сказав про се і сказав, як лікуватися. Вони вирячилися з подиву, але били мене по тому вже не так радо. І на тому спасибі...

Згадую, що хотіли мені дати розстріл, та завадила якась рузвельтівська нота, що боронила вбивати в'язнів совісти. Обійшлися двадцятьма п'ятьма роками каторги...

Згадую розпарений від тіл вагон, що котив сніжними лісами Росії, і як висохлі люди лизали іній з дощок. І молилися пошепки, аби не заважати вуркам, що біснувалися коло карт. І як один з них, одноокий, посунувся до старого священика і став здирати з нього кожух, а під ним у того була лише брудна білизна. І я підняв своє вимучене тіло і перстом (а він у мене був залізним) штрикнув вуркагана в те місце, де вузлуються нерви – і той зів'яв і розпластався. Нараз скочили инші, і я встиг п'ястуком оглушити ще котрогось, та ніж другого зупинив мене. З ножем може змагатися лише вогонь. І я, стікаючи кров'ю, видер шмат реверенди і підпалив його, простягнув до гнилого солом'яного помосту. І вуркагани відступили. А на станції мене потягли до шпиталю...

Згадую хитку іржаву баржу з тисячею проваджених на Колиму. Як нас ударяло в холодні борти, жбурляло одне на одного, вивертало і так порожні кишки. Як одної ночі посудина продірявила об підводну скалу черево і трюм залило на три метри. Люди борсалися, дряпалися залізними стінами, зсувалися, топили одне одного. Від сього баржу хилило ще більше, ось-ось мала зачерпнути морської води. Бувалий конвой прийняв рішення – відкрити всі люки. А надворі під 50 градусів. Вода в баржі замерзала на очах, а в ній і знесилені люди. Тоді все втихомирилося, судно вирівнялося. Днище трюму нагадувало жовтуватий холодець, у якому замість свинячих ніжок загусли людські тіла. Мене й тут порятувала монаша реверенда. Я розпустив її на паси і прив'язав себе до якогось гака. Так і провисів, доки вода не замерзла під ногами.