Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

…Скажіть, Олено Степанівно, а якщо дерева виробляють кисень, то звідки він береться взимку, коли листя нема?..

— Від інших дерев, Мар’янко, які по той бік екватору, або… або нам вистачає того кисню, що вони виробили за літо…

— Гуляєте?

— Гав… Гав-гав-гав-гав… гав…

— Архар!!

— Ні, — жінка побачила хлопця з дитинства, що тепер виріс і мав уже сам двійко дітей, хоч і гуляє з собакою в цьому тумані о п'ятій ранку (хлопець — коси — боляче, хлопець — це боляче) .

— Ні? — здивовано.

— Гав…

— Архар! Харя…

— Ти не пам’ятаєш, оцей от каштан… то під ним ми колись бавились?..

— Та, — силует чоловіка повертається й дивиться на силует дерева, оповитий туманом, під яким рухається, копошиться коричнева шкіра розпливчастого ротвейлера. — Ніби той… Тут одне дерево росло.

— А що не так? — запитує Мар’яна.

— Що? — чоловік повертається обличчям до неї.

— Ти не помічаєш?

— А!.. — він сміється, згортаючи в складки обабіч рота синювату неголену шкіру щік. — Будинок трохи лівіше стояв — дрейфує! — «Ти ба, і він бачить…»

— Ти знаєш, Мáрко, все ж на світі не стоїть. Навіть континенти рухаються…

— А мені здається, то, Вітю, дерево.

— Може, — знизує плечем, — Архар, твою мать! Знову на мусорник поліз!..

Чоловік — дерево — тиша.

Туман розсіюється. «Чому, навіщо він тут відлюдьком із собакою ходить? — думає Мар’яна, вертаючи додому. — То треба йому чи собаці? Цей ранок?.. Цей каштан?.. Я сама…»

Тремтячими руками жінка відчиняє дверцята шафи у своїй кімнаті й, закусивши губу, добуває з її глибини вішак із чоловічим костюмом: під піджаком — сорочка з дрібним малюнком, краватка, зав’язана вузлом — тільки одягти й затягнути; дістає коричневі шкіряні туфлі сорок третього розміру, нарешті, із верхньої полички — старомодного капелюха з сіро-блакитною стрічкою. На піджаку зліва — кілька медалей, значок «відмінник військово-спортивної підготовки», два ордени. Мар’яна важить їх у долоні — пальці тремтять ще дужче, вона шурхає по рельєфу нагород, відчуваючи в тілі солодкий трем і напругу. Уже накручує ручку підривної машинки мінер часів Другої світової у напахченій потом жовто-зеленкавій гімнастерці; уже натягує тятиву мускулястий лучник, солодкаво дивлячись у ціль; вона бачить, як грозові хмари труться одна об одну, мов коханці, мов пасажири в переповненій маршрутці.

Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…

Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! — жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса — свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)

Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка швидко скручує косу у вежку на маківці, прагнучи закріпити її шпильками — падають під шафу, нахиляється, шукаючи, — волосся видно ззаду між стегон — у зачинені двері шкряботить й нявкає Рудень. Мар’яна знає, що, коли його не пустити, він нагидить. Її руки тремтять ще більше, і незважаючи на те, що в кімнаті прохолодно, жінка відчуває спеку-спеку-спеку… Він хоче увійти, це ж як соромно… він же ж десь гуляв, чорт!.. Дзвонить телефон. Коса падає Мар’яні на спину, жінка швидко хапає з шухляди сімейні труси й надягає, однією рукою хапаючись за клямку і впускаючи кота, що не хоче входити, а лише з інтересом зазирає. Телефон продовжує теленчати, Мар’яна вибігає в коридор, шпортається через кота, хапає слухавку:

— Ало!

— Ало, а хто то?

— Кого вам треба?

— А хто то? То собез?

— То квартира! Який собез?!.. — белькотіння, гудки.

Мар'яна тримає в руці трубку, відключити телефон вона не може — його дроти прикручено просто до мережі, видно, колись телефоніст «зекономив» розетку. Гупає серце. — Ще мені не вистачало зараз мати напад… Але я не можу: напруга, напруга… її треба розрядити, інакше вона розірве мене, я вже почала… У ванній вона промокає ваткою кров з подряпини на нозі і малює наслиненим цурпалком чорного олівця вусики над верхньою губою. Вони виходять кричуще ненатуральними, але це не турбує Мар'яну. Вона дивиться на себе в дзеркало — на свій обмотаний бинтом тулуб — і босоніж іде назад до кімнати, зганяє Рудня з костюма, розкладеного на ліжку, натягає штани, довго шукаючи спеціально пробиту дірку в паску.