Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Але вечір ще не завершився. Жінка таки не відмовилась від прогулянки, навпаки, прогулянка тепер була їй конче необхідна. «Перед сном корисно пройтись, подихати повітрям, заспокоїти нерви», — це відомо всім. Неподалік трамвайний парк, і Мар’яна вирушає туди, бо за її розрахунками невдовзі повинен заїхати в депо останній трамвай, де кондукторкою працює її колєжанка ще зі школи.

Несподіванок цього разу не сталося, крім однієї: Мар’яна з Руднем і подружкою проїхали в порожньому трамваї ще коло по маршруту. Мар’яна теревенила з Христею, а кіт періодично отримував корм. Христя зійшла поблизу свого будинку, а Мар'яна поїхала до парку, і з нього нарешті пішла пішки додому поміж товстих лип з обпиляним гіллям.

Тим часом до під’їзду її будинку, який, як відомо, не зачинявся, вбіг захеканий чоловік середніх років, вбраний у досить пристойний костюм. Білки очей чоловіка, швидкі й прозорі, означали, що він, наче загнаний олень, здатен вирішувати все сам і, подібно до волелюбного індіанця, воліє загинути від утоми. Радше від утоми, ніж від поразки.

Спочатку чоловік було поткнувся під сходи, але передумав і вернув: точнісінько так, як уранці прибиральниця, яка з хитрою наївністю вирішила не помічати те, що лежало в закутку.

Чоловік з тупотінням побіг сходами вгору, одночасно знімаючи пасок. Між першим і другим поверхами він спинився, дослухаючись. З вулиці долинув шурхіт коліс автомобіля і майнув відблиск червоного й білого світла. Тоді мужчина різким рухом вискочив з піджака, являючи великі плями поту на сорочці під пахвами, перекинув ремінь через газову трубу на стіні — дзенькнула пряжка — дістав з кишені краватку з петлею і швидко припасував її до ременя — у під’їзді пролунали кроки. Пролунали й затихли.

Мужчина тим часом запхав голову до петлі й підтис під себе ноги, видавши булькочучий звук і почервонівши. Кроки швидко посунули наверх, з’явилось троє чоловіків неінтелігентної зовнішності. Двоє негайно схопили непритомного попід руки та підвели, точніше, піднесли вгору. Третій ляснув вішальника по обличчю і рвучко послабив петлю на його шиї — спотворена голова з висолопленим язиком безвільно звисла, впершись підборіддям у груди.

— Ну чого ти нас лякаєш? — тихо, наче над ліжком хворого, сказав той, що ляскав по обличчю. Добродушність його голосу була фальшивою, злою, знущальною, і тому ірреальною, бо він таки імітував це співчуття, але тільки з метою розізлити себе. Тепер він відчував лише огиду до цього цегляно-червоного обличчя і бажання пошвидше зробити так, щоб воно більше не існувало в його свідомості. І тут він відчув сморід, поглянув на брюки нещасного, змочені сечею, від якої той звільнився, щойно краватка перетисла йому артерію… Тоді цей, вочевидь, ватажок злодіїв раптом почувся розгубленим, бо йому навернулась паралель з дитиною, яка без будь-яких докорів сумління випорожнюється під себе і може угукати й бути щасливою. Тоді він згадав про двох супутників і свій обов’язок виступити перед ними із мізерним кпином на адресу потерпілого, щоб вони ані на мить не втрачали віри в агресивність та безжальність ватажка. Але ватажкові було ліньки видушувати з себе це словесне лайно, бо ж який я ватажок, коли залежу від підлеглих? Чому я не можу чинити так, як хочу? Чому ось цей от кнуряка — він мав на увазі жовтошкірого, з виразними вилицями і вузькими очами типа, — прокурив мою машину своїм тютюном? Я можу курити у своїй машині той самий тютюн, бо вона моя, а цей пацан мені ж не родич, чому я вожу його і ще отого, — ватажок зиркнув на худого фацета з боксерськими дефектами обличчя, — у моїй машині, наче рідних?.. Та нє, — відгукнувся голос повсякденного розуму, — вони ж твої корєша, братани… Але якого… я буду казати заради них фіґню тіпа: «Та ти трохи не в собі, мужик. Ти трохи, я бачу, розслабився…»?

У цей час обидвоє «колег» позирали на ватажка, очікуючи саме його реакції, бо ж лох законтачив його одяг. І ватажок розумів їх очікування, але йому стало раптом заздрісно такій безпосередності його жертви, такій свободі після вибору. Він зазирнув знову в обличчя, що хапало повітря ротом, судомно, і сказав: «Таки не можна вішати жінок. Це дуже їх спотворює. Жінка гине не від того, що її повішано чи застрелено, а від усвідомлення, що настав кінець її красі. Не можна вішати й чоловіків: врешті кожного з нас побачить якась жінка, і спотворить себе зовні, слізьми та криком, чи всередині — душевним потрясінням. Бо жінки, буває, сумують за нами…»