Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Ба-а… а ба?.. Куда люди после смерти деваются?

— Нікуди. На удобрення. На удобрення йдуть, — злостиво відгиркувалась стара.

З пересадкою несподіваного мешканця була морока. Мар’яна не наважувалась самотужки розібрати старий паркет. Це було рівнозначне тому, щоб розрити якийсь гробівець, порушити табу, а в бібліотеці, на роботі, колектив підібрався зі старих дівиць. Лишень прибиральниця «тьотя Аля» мала пенсіонера-чоловіка, який колись був учителем музики і раз або двічі на рік підтягував струни розхлябаної бібліотечної «України». Просити його розбирати трухляву підлогу Мар’яні було незручно. Звичайно, вона розказала всім про дивовижний паросток у кімнаті, і це було темою розмов на наступні півдня. Усі пригадували випадки зі свого життя, коли насінини проростали у найнесподіваніших місцях: у порожньому слоїку, на запилюженій шафі, під умивальником. Хтось навіть перегорнув підшивку газет і знайшов повідомлення, що в Мексиці спори якогось кактуса проросли в тілі дівчинки, яка ним вкололася.

Зрештою, Мар’яні порадили розколупати мостини кухонною сокиркою.

Поволі піднімаючись сходами на свій другий поверх, жінка почула стукіт й побачила учорашнього сантехніка, що тарабанив до її дверей. Мар’яна зупинилась і вперла руки в боки.

— Я ключ тут не лишав? — похмуро прогудів сантехнік, завваживши господиню.

— Ключ?

— Ну, газовий такий, залізний, — він показав, ніби ріже щось, тримаючи обіруч за вушка великі ножиці.

— Не бачила, — Мар’яна перегородила собою сходи. — І трояк свій не бачила. А от кран, за який ти горівку пив, бачила. Він тече. Так що давай, заходи.

— А не вийде.

— Чому?

— Я без інструмента…

Розкрутивши змішувач голіруч, сантехнік тихо вилаявся, стиснув зуби, впрів, заґвинчуючи, і змішувач запрацював як належить.

— Чарку? — запропонувала господиня.

Він хижо вишкірився.

Мар’яна поманила його рукою в кімнату, увімкнула світло і вклякла на мить. Паросток був уже вдвічі вищим, ніж вранці, і грубшим!

— Оце? — дядько без усяких емоцій заглянув під стіл. — Зара зріжем.

— Та ні, — ледь оговталась жінка. — Я хочу, щоб ви паркет розібрали і викопали його з підлоги, з корінцями.

— Е! Тут чарки мало…

Невдовзі мостини безжальною чоловічою рукою було розкидано, і навіть незворушний сантехнік був подивований і чухав потилицю, озвучуючи те, що Мар’яна й сама чудово бачила:

— Пані, а його не можна витягти. То балка проросла.

Рослина розсунула не тільки паркет, а й пробилася поміж старих дощок, що лежали під ним. Стебло заглиблювалося таки значно нижче, і при неяскравому світлі люстри можна було бачити, що воно виходить із коричневої масивної поверхні. Наче свіжа гілка від кострубатого стовбура.

— Тіко відпиляти, пані…

«Але як!? Балка — просушена й просмолена дубова колода, захищена від гниття й будь-якого шкідника, що лежить тут уже понад сотню років!..»

— Та-а, тоді ше не робили залізобетон… — лунав у повітрі коментар сантехніка.

— А що буде, як лишити його рости?

— Не знаю. Будете мати дерево… Ну, то я сходжу, пилку візьму, а ви туво… ехе-х… — дядько дуже пластично й виразно потримав у руках невидиму пляшку, підтримуючи її пальцями за горлечко.

— Обійдешся. А за ключем за тиждень приходь. Може, знайдеться.

Він пішов, а Мар’яна всілася на мамине високе ліжко, зібране, як і любила мати: у головах пір’яна подушка із вишитими хрестиком великими червоними квітами. Тичинки у квітів чорні, а стебла — чорно-червоні. Мар’яна наспівала «червоними і чорними…», і кутики її очей зблиснули. «То, може, душа мами так говорить…»

Мар’яна злізла з ліжка, підсіла навпочіпки до рослини і знизала плечима. Паросток став темнішим, подібним на свіжу гілку, роздвоївся. За формою листя Мар’яна не змогла визначити вид. Вона, щоправда, зналася на деревах не краще від загалу, але була певна, що це саме дерево. Не квітка, не кущ. В українському фольклорі душі можуть перекидатись на дерева.

Уранці, зачинивши за собою вхідні двері, Мар’яна відчула нестерпний запах. Чим нижче вона спускалася сходами, тим важчою ставала концентрація. Ніби Мар’яна рухалась не під’їздом, а зверху-вниз власним організмом, поступово наближаючись до того місця, де смачні наїдки перетворюються на предмет погорди й уникання. Місцем апогею виявився простір під сходами, де лежала купка, наче видушена з велетенського тюбика. Протяг ворушив кількома зім’ятими папірцями з характерними заглибинами від пальців. То були списані олівцем аркуші блокнота, і це чомусь видалося Мар’яні неприродним.