Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— В основному — класика. Але люди мріють поставити й побачити якусь сучасну п’єсу. Тепер от збираємо матеріали про вашу дівчину.

— Розкажіть, що ви знаєте про неї, — попросили ми.

— Загалом мало, — поглянув на нас Продавець. — Я думав, вам відомо більше… — він зітхнув. — Кажуть, вона була хороша дівчина. Правда, полюбляла грабувати казино… Але тільки казино — ніякі не ощадкаси! — Продавець, наголошуючи, підняв догори вказівного пальця. — Казино — то була її жіноча слабкість…

— А чому вона зізналася, що вбила вас? — спитав я.

Продавець спохмурнів:

— Річ у тім, що за нею давно полювали. Боси ненавиділи її, бо вона хоч і мала гроші, відрізнялася від усіх… Вашу дівчину все одно стратили б… їм не було важливо — за що… І їй, мабуть, теж…

— Я хочу написати про неї, — сказав я. — Написати п’єсу.

— Будь ласка, напиши, — кивнув серйозний Мула.

— Так, напиши, — підтримав мого друга Продавець.

— В який бік від нас місто? — спитав я раптом.

— Там, — лотерейник показав на схід.

О третій годині прийдешньої ночі ми з Мулою мовчки вийшли з будівлі, де мешкали. Навколо було тихо. Територію фортеці освітлювали матові плафони ліхтарів. Ми посунули доріжкою між клумб і побачили жовтий бік припаркованого під зовнішнім муром електромобіля.

Ми наблизились. Я сів за кермо, Мула — поруч, спитавши: «Впораєшся?» Я невизначено мугикнув.

Ногами я намацав лише дві педалі, вирішивши, що ще, мабуть, газ і гальма. Поруч із кермом розташовувався невеличкий важіль. Над ним був напис «уперед», під ним — «назад». Тепер важіль стояв посередині, навпроти слова «стоп». Я перемістив його вгору. Клацнуло, і простір перед нами залило синювате світло — увімкнулись фари.

Мула зрадів.

Я натис на педаль, що мала бути «газом», — двигун ледь чутно задзижчав, і автомобільчик рушив, але одразу ж загальмував, і позаду почувся хрускіт.

Мула зіскочив на землю і за мить, хитро примружившись, демонстрував мені товстий червоний дріт з електровилкою на кінці, кажучи:

— Лімузин заряджався… Розетку ми трохи поламали…

За хвилю ми знову рушили. Керувати електромобілем виявилось просто. Я тільки крутив кермо та тримав ногу на педалі газу: натискав — зростала швидкість, відпускав — і ми їхали повільніше. Мула повсякчас озирався, пригадуючи шлях, яким ми подорожували вдень із Продавцем, і притишено казав іноді:

— Тут ніби направо… Туди, он до того муру… О, ні-ні, назад… Шатро!..

Побачивши у світлі фар пересувне приміщення театру, ми полегшено зітхнули, бо таки не заблукали серед серпантину доріжок, подвір'їв із фонтанами, місточків, живоплотів, вузеньких вуличок та грандіозних кам’яних мурів.

Нашою метою, одначе, був не театр, а вежа-музей поруч. Її двері були незачинені — фортечани не любили що-небудь замикати.

Ми злодійкувато заозирались і прислухалися, а далі, не відчувши й не помітивши нічого підозрілого, зайшли до вежі. Навпомацки дісталися другого поверху. Мула в пітьмі наштовхнувся на гармату, і я почув, як з гуркотом розкотились ядра.

Нам вдалося нарешті знайти вимикач, і заповнена зброєю кімната осяялась. Мула кривився й потирав коліно:

— Може, візьмемо тільки оце, — він показав на вчеплений до стіни довжелезний мушкет.

— Мул-а-а, — з докором захитав головою я і зійшов сходами вище.

Третій поверх вежі був уже не музеєм, а швидше складом. Складом зброї. Посеред кімнати та вздовж стін тут містилися металічні стелажі з безліччю акуратно поскладаних дерев'яних і жерстяних ящиків та ящичків: квадратових, високих, подовгастих, плескатих, але чомусь лиш двоколірних: або темно-сірих, або брудно-зелених. І цей сіро-зелений світ чомусь викликав у мене тихий захват.

Уся тара була позначена якимись літерними скороченнями, стрілками, значками й цифрами, в яких я нічогісінько не тямив. Та мені допоміг Мула. Він клацнув клямками довгого, зеленого, мов крокодил, ящика, підняв його кришку, і я побачив, як брови товариша піднялись:

— Ґранатомети!

Так, там було чотири невеличкі трубки з інструкціями користування, надрукованими просто на корпусах.

— Берем, — сказав я. І ми знесли ящик униз та поклали на сидіння нашої машини. Услід ми завантажили до електромобіля великокаліберний кулемет з кількома комплектами стрічок, дві упаковки ручних гранат, трохи пластикової вибухівки, схожі на консерви банки з детонаторами, пару автоматів, заряджені патронами ріжки до них, снайперську гвинтівку… Невеличка ракетна установка в нашу машину не помістилася…