Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Ми бачили тут схожий будинок, — сказав Мула, — у ньому лікують тварин.

— Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, — додав я.

— Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, — озвався Продавець. — Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося — так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…

Ми посідали в чотиримісний електромобільчик з дахом, але без дверей, і широкою цегляно-червоною доріжкою поїхали вздовж фортечних мурів.

Територія цього стародавнього укріплення була значна, але дбайливо впорядкована. Ми їхали, і Продавець повсякчас вітався із зустрічними такими ж автомобільчиками та перехожими, показував навсібіч:

— Отам їдальня і ресторан… Онде пральня… Бібліотека… Пасіки…

Шеренги вуликів, закиданих сухим листям, стояли між деревами саду, впираючись у стіну фортеці.

— У тій стіні всередині — цукерня, що робить шоколадки, — розплився посмішкою наш гід.

Ми з Мулою побачили, як із дерев’яної брами патлатий хлопчина в робочому комбінезоні виносить і кладе в кузов вантажного електромобіля картонні коробки.

— На цукерні підробляють поети й поетки, — пояснив Продавець. — Поети вантажать готовий продукт, а поетки слідкують за якістю й дегустують. Пишуть рекламу. Решту робить автоматика.

«Солодкі марення збуваються», — подумав я, а Продавцеві сказав:

— Тут у вас просто утопія.

Мула подивився на мене запитально, а наш гід відповів:

— Це наша маленька країна мрій, спілка порядних людей… Більш-менш порядних… — Продавець примружився й посміхнувся.

— А той, що тримає небо… — раптом стривожився Мула. — Його тут нема?..

— Не хвилюйтеся, я забрав його з паперті. О-он там, — Продавець показав пальцем в небо.

Високо над фортецею висіла повітряна куля з гондолою. Звернений до сонця бік кулі грав веселковими кольорами.

— Тримач неба любить хмари, сонце, — оповідав нам, кермуючи, Продавець. — Спускається раз на тиждень, бере запас їжі, заряджає газові балони та акумулятор свого маленького телевізора і — знову підноситься… Тримачеві чим вище — тим легше. У гондолі він може тримати небо лиш однією рукою… Ніхто йому там, угорі, не заважає. Там йому добре.

Наш «мобіль» зупинився перед входом до невисокої вежі.

— Неподалік, на річці, є ще електростанція, — махнув рукою Продавець, — її подивитесь іншим разом. А тепер — наша гордість! Виставка старовинних автомобілів та колекція зброї…

Рипучими дерев’яними сходами, над якими висіли чиїсь облуплені роги, ми втрьох піднялися на другий поверх вежі. На стінах, тьмяно підсвічені, висіли шаблі, алебарди, арбалети, сокири, списи, кинджали, старовинні рушниці, щити, ножі, пістолі, ба навіть автомати часів Другої світової!.. Тут було безліч моторошних знарядь смерті й убивства — свідків великих та малих побоїщ і кровопролить усіх часів та народів.

На підлозі стояла порохова гармата з пірамідкою ядер поруч.

— Усе ми познаходили в полях довкола, коли орали наші лани, — пояснив Продавець.

— Класно, — сказав я.

— А де ж машини? — спитав Мула.

— А ось, — наш гід клацнув вимикачем і освітив стелаж, припасований до стіни.

Під склом ми побачили іграшкові моделі автомобілів. Поруч із кожним була табличка з назвою та переліком технічних характеристик.

— Так сталося, що одразу кілька мешканців фортеці колекціонували модельки старовинних авто, — пояснив Продавець. — І я теж. Ми склали все докупи та зробили експозицію.

— А що там, нагорі? — поцікавився я, показуючи на сходи, які вели поверхом вище.

— А-а… — ніяково потягнув лотерейник, — там теж… зброя. Тільки сучасна… — і він додав тихо, ніби лиш самому собі: — Колись існувала думка, що зброя нам допоможе…

— Допоможе в чому? — спитали водно ми з Мулою.

— Ну, якщо прийдуть вороги… — неохоче відказав Продавець.

— А вони прийдуть?..

— Прийдуть?.. — стурбувано перепитав наш гід і, на мить замислившись, відповів: — Обов'язково.

Оглянувши музей, ми зійшли сходами повз роги й опинилися знов на вулиці. Наші обличчя освіжив осінньо-весінній вітерець.

— Дивись, — показав мені рукою Мула, — тут навіть є цирк!

Справді, вдалині, між дерев саду, видніло велике зелене шатро з тріпотливим прапорцем на маківці.

— То не цирк, — заперечив Продавець, — то театр. Наша аматорська трупа дає тут вистави.

— Як цікаво, — сказав я. — А що за вистави?