Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Не чую? — мовив дід Паша, гостро зазирнувши у вічі Бруханді.

— Я думав, ти не чекаєш відповіді. Думав, це риторичне запитання.

— Шо? Я у тебе запитав, ти великий тренер?

— Я нормальний тренер.

— Ти хріновий тренер.

— Я нормальний тренер.

— Ти дітям мозги запудрив.

— Я з них роблю чемпіонів.

— Ти з них робиш баранів. Яких чемпіонів? Де ти те чемпіонство візьмеш? Висереш ти його, чи де?

— Якщо треба, то і висеру.

— Ти мені голову не задурюй. Гришка тільки і триндить про футбол свій. Чемпіонат, ми цей фізмат удризг.

— Так удризг же! — посміхнувся Бруханда. — Як тузик — грілку.

— А як не вдризг? А як просереш все?

— Всяке буває.

— Пацанам тоді шо?

— Далі працювати. Вони по полю бігають менше двох місяців, ти що хочеш, щоб вони тобі рівалдо-рональдо були? Щоб вони тобі через голову забивали? Це спорт, і якщо твоя перемога не куплена — важко бути застрахованим від поразки.

— Ти їм це говорив?

— Ні.

— Не говорив. Ти їм говорив, що вони стануть чемпіонами в любом случає. Ти не тренер, ти гівно собачаче.

— Це ти мене зараз, Паша, так образив, да?

Дід Паша промовчав. Він відвернувся від Валерія Семеновича, пройшов кілька кроків по павільйону до свого столика, дістав із торби пляшку і три пластикових стаканчики.

— Давай, тренер, налітай.

— Не можу, Паша, завтра тренування.

Дід Паша багатозначно звів бровами, хмикнув й налив тільки собі.

— Тільки не обмани, Валєрка! Не обмани!

Валерій Семенович побажав діду Паші теплих снів і вийшов на вулицю. Зліва стояв його будинок, через дорогу — інтернат. Переступивши невеличкий паркан, Валерій Семенович побрів на територію інтернату…

Він сидів посеред футбольного поля на червоній глині, вдивлявся у фіолетове небо і йому здавалося, що зірки спускаються на дахи навколишніх п’ятиповерхівок, немов десантники. Фари випадкових автомобілів час від часу засліплювали Бруханду, після чого все, до чого звикало око, вкривалося темними плямами. А трохи згодом зірки знову спускалися на дахи, повітря навколо Валерія Семеновича наповнювалось смутком, десь вдалині кварталів чулися п’яні викрики, ставало моторошно й хотілося додому…

Буквально на мить Бруханда заплющив очі, а розплющивши їх, був уже приголомшений ранковим сонцем. Валерій Семенович лежав посеред спортивного майданчика. Поряд із ним стояв директор інтернату й нав’язливо дзеленчав зв’язкою ключів.

— Проспався? — щось змусило жирдяя перейти на «ти».

— Я? — прохрипів Валерій Семенович й відчув, як тілом проходить знайомий біль. Так часто бувало, коли Бруханда засинав у кріслі або в купах зношеного одягу.

— Вставай давай, тренер. Дотренувався. Бля.

— А? Я прийшов, ліг і заснув.

— Ну, і добренько. Вставай, іди отдихай. П’янь.

— Я не пив.

— Розказуй. Чекаю с заявлєнієм.

Валерій Семенович мало що міг допетрати, але головний смисл сказаного все ж таки дійшов до його ще сонного мозку. Він спробував піднятись, але суглобний біль скував його тіло.

— Допоможіть встати, не можу сам піднятися.

— Нажратися міг, так і встати сам зможеш.

— Та я не пив, — простогнав Бруханда. — У мене ж чемпіонат!

— Так я ж заборонив вам брати участь у чемпіонаті.

Директор розвернувся й побрів у напрямку головного корпусу.

— Ей! — крикнув навздогін Бруханда! — Ей! У нас чемпіонат, це серйозно!

Якийсь час Валерій Семенович лежав посеред поля й намагався підвестися. Врешті, так-сяк опинившись на ногах, він повільно побрів додому — перевдягтися й поїсти. Попереду було таке важливе тренування, а офіційно його ще не звільнили.

Проте, з’явившись на полі, замість одинадцяти вірних гравців, Бруханда побачив тільки сторожа, Сергія Сергійовича, худорлявого дідка, десь одного з ним віку.

— Привіт, — привітався охоронець. — Євгенович мене пригнав, щоб я тебе вигнав. Так ти давай, іди, тебе звільнили, команду розпустили.

— А якщо я не піду?

— Ну, я знаю? Бить я тебе ж не стану.

— Сподіваюсь, — посміхнувся Бруханда, миттєво згадавши всі свої перемоги нокаутом.

Сергій Сергійович теж згадав, як неодноразово перегортали його будку, як знущалися з нього, навіть били, але сказав:

— Йди.

— Піду, — відповів Бруханда і вже був розвернувся, й навіть ступив кілька кроків, проте зупинився.

— Чуєш, — крикнув він Сергію Сергійовичу. — Якщо побачиш кого з команди, передай їм, що вони молодці й що я ними пишався.

— Добро, — відізвався охоронець, і його обличчям ковзнула ледь помітна посмішка.