Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Це шо, блядь, таке? — ошелешено кліпає він очима, бачачи, як на ньому займається футболка.

— Це ти, блядь, гориш, — безневинно посміхається Стас.

А от далі все йде не так, як він задумав. Замість того, щоб волати, бігати кухнею, намагаючись збити із себе полум’я, Студент сидить як потороча. Він сидить і, судячи з усього, хоче згоріти. Тоді Стас кидається до вогнегасника, зриває кільце, тисне на руків’я. Ні фіга, вогнегасник не паше. Нарешті, Студенту таки починає добряче припікати. Він зривається й, ніби підбитий літак, із криком летить у ванну. Стас розуміє, що зараз йому будуть гайки — часу на роздуми нема.

5.30 ранку.

— Драсті, — кажу я.

— Драсті, — схиляється до мене продавщиця, марно намагаючись просунути свою мармизу у віконечко.

— Розміняйте полтину, — прошу я, — жетон не можу купити.

— А читати вмієш?

— Да, — киваю. — У п’ять років навчився…

— Ну так читай!

— «Ксєрокса нєт», — читаю я й замовкаю.

— Ну, — каже вона вже м’якше, — а далі?

— Все.

— Як це все? — не вірить вона, прочиняє дверцята й вилазить у метроперехід. Точніше, спершу вилазять її велетенські цицьки, а вже потім вона сама. Уважно обдивляється вітрину.

— Блядська страна, об’явлєнія вже пиздять, — тяжко зітхає продавщиця. — Нє, ну оце кому воно здалось… — додає вона, знов залазить у свій кіоск і гучно хряскає дверима, ховаючись і від мене, і від «блядської страни».

— Ну, — питаю, — то що?

— Блядська страна, — ще раз каже вона. — У меня тут не обмєннік. Купуй шось, ото й розміняєш.

— Добре, — кажу. — Що тут у вас найдешевше?

— Сосиски уценьонні, — відповідає товстуха. — «Школьні».

— Давайте одну.

— По одній не продаю.

— Чого?

— Бо уценьонні.

— А три?

— Три продам.

— Ну давайте.

Вона відрізає мені три сосиски, відраховує решту. Беру решту, розвертаюся й іду собі геть.

— Ей, — кричить вона, — молодой чєловєк, ти сосиски забув.

— Та хай, — кажу, — мені дрібні гроші потрібні.

— Ей, — знову кричить вона, — забери сосиски, забери сосиски, я сказала!

Повертаюся, забираю. Заходжу на станцію, вибиваю з автомата жетон, пролажу між турнікетами, пензлюю далі.

— Молодой чєловєк, можно вас?

Переді мною стоїть заспаний прапорщик.

— Слухаю.

— Ваши докумєнтіки, пожалуста.

— Навіщо? — не розумію я.

— У нас мєсячнік по борьбє с наркоманієй.

— Ну?

— По статістікє каждий второй молодой чєловєк імєєт прі сєбє наркотічєскіє і псіхотропниє вєщєства.

Я роззираюсь довкруг. Вестибюль порожній, як нічний цвинтар…

— Добре, — кажу, — а де другий?

— Кто? — не розуміє прапорщик.

— Молодий чоловік…

— В смислє? — починає прокидатися страж порядку.

— Ну, ви сказали, що за статистикою кожен другий… А я один.

Прапорщик і собі обводить поглядом вестибюль.

— Нє випєндрівайся, — пошепки каже він, а вже гучніше додає: — докумєнтікі, я сказал.

— Нє, — обурююсь я, — я вчитель. Я що, на наркомана схожий?

— Учитєль? — з недовірою питає він. — Ти сєбя со сторони відєл? С сосіскамі.

Я опускаю очі й бачу, що «шкільні» сосиски теліпаються в моїй лівиці, як нунчаки. А паспорт у мене проблемний.

— Потримайте, — кажу я і вручаю прапору свої сосиски.

Той неохоче, але все ж бере.

Тоді я дістаю з наплічника, під зав’язку набитого учнівськими зошитами, свій обгорілий паспорт. Його півроку тому намагалася спалити одна навіжена лярва. Забираю в прапора сосиски, віддаю паспорт.

— В танкє горєл? — питає прапор незлостиво.

— В мікрохвильовці… — буркаю я. — Дєвушка одна ледь було не спалила.

— Ізмєнял єй?

— Нє, — кажу чесно, — накурена була.

Сказав і зрозумів, що капець…

За двадцять хвилин виходжу з каптьорки з сосисками й зошитами. Ну, і з обгорілим паспортом, ясна річ. Тільки що без грошей… «Блядська страна»…

— Хорош, хорош пинать, синку, — каже чорний батько своєму чорному Пітерові, що футболить м’яча на подвір’ї за будинком, під палючим сонцем Уганди. — Тобі вже шістнадцять, поїдеш, як двоюрідний брат, учитись у Карків на хірурга.

— Куди-куди? — пита Пітер.

— У Карків, це Україна.

— А де вона, ця Україна? — пита Пітер.

— Далеко, — відповідає батько, — і там холодно.

І ось сім’я починає ладнати Пітера в дорогу. Місцевий пастор качає з нету англо-український розмовник, батьки готують документи, переказують в один з українських банків п’ятнадцять косарів зелені, насилу розживаються на армійську «аляску», щоб дитя не відморозило бува свій чорний зад. Пастор два місяці вчить з Пітером українську.