Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— По чому фломастери? — спитав він Пітера.

— Шо? — не вкурив той.

— Фломастери, кажу, по чому?

На Пітера й Стаса якраз неслася пограбована дама з кількома охоронцями ринку.

— Ці — шість, а ці — сім, — занервував Пітер.

— А довго малюють чи сохнуть зразу?

Переслідувачі промчали повз. Ну, майже повз… Дама ледь не вбила Стаса картатою торбою, а один з охоронців перекинув Пітера на запльований асфальт.

— Бладь, — зітхнув той, дивлячись на свій розсипаний нехитрий крам.

— Треба казати «блядь», — поправив Стас і почав допомагати Пітерові збирати пластикові станки для гоління.

— Соломаха, — питає Стаса математичка, — що це таке?

— В смислі, Вероніка Модестівна?

— Ти що, взув мамині підбори?

Клас придуркувато хихоче.

— Моя мама не носить підборів… — каже Стас і обводить клас спопеляючим поглядом.

— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?

— Бутсами.

— Е? — не розуміє математичка.

— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможиця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.

— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватися?

— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.

— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?

Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.

— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.

«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.

«Нечесної чесності» Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна „нечесна чесність“. Це я сам придумав, ну, цю „нечесну чесність“. У 93-му ми грали товаріщеський із „Металістом“. І я тоді забив, забив своєю „нечесною чесністю“». Стас і вся команда починали придивлятися до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер виглядав цілком нормально, якщо, звісно, не брати до уваги того, що ніс пургу. «Так от, шо я зробив?» — питає сам себе тренер і миттю ж відповіда: «88-ма хвилина. Ми подаєм кутовий. Переді мною защитник на метр дев’яносто… Не перестрибнеш його ніяк… Дьоргать за футболку, бить по ногах — ніззя, самі ж понімаєте, в який бік свисток свистить… І от кутовий. М’яч летить прямо на мене, а попереду цей… защитник. І знаєте, шо я роблю?» — знову питає тренер і швидко відповідає, так, ніби боїться, що хтось із його підопічних шмаркачів відповість швидше: «Я беру й щипаю його за сраку, сильно-сильно так щипаю, як женщину. І поки він стоїть і пробує понять, шо случилось, я вколачую м’яч у дев’ятку. Він потом біжить до судді, цей защитник, і каже йому: „Товариш суддя, мене вщипнули за сраку, дуже больно, оно він…“ І показує на мене пальцем. А суддя йому й каже: „Ну, то, може, ти йому нравишся…“ І ми виграли. Нечесна чесність. Не валіть по ногах, пацани…»

І Стас зважується.

— Мальвіна, що таке міньєт? — імітуючи голос учителя історії, питає він спокійно.

— Міньєт, — на автоматі випалює Мальвіна, — це збірна назва орального сексу, при якому статевий член пасивно збуджують…

Вона раптом осікається, червоніє, як вогнегасник, і кометою вилітає з класу.

До речі, Мальвіна — дочка Вероніки Модестівни.

Я сиджу за вчительським столом. Нудьга ще та. У класі біології в нас проходить урок з літератури, точніше, четвертий урок на тему «Пісні літературного походження». Позаду мене хрінова пальма, чиє колюче листя штрикає мені в спину. Півторатонна біологічка, мабуть, схиблена на голкотерапії.

— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?

— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».

— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.

Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й усією душею.

На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються, і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів із того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона оре на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і врешті-решт змовкає. Тиша.