Юрій Андрухович - Письменники про футбол

І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.

Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.

— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.

Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.

— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?

— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?

— Мені, — каже Стас, — треба бутси.

— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!

І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза-хламастер-леза-хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:

— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.

Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.

— Ось, — каже він, — вибирай.

Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.

— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Патріса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?

— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.

— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.

— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.

І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.

Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.

— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!

Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.

Пітер у паніці зиркає туди-сюди.

— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!

— Не буду, — відмовляється Стас, — він крадений! — і намагається тицьнути гаманець Пітерові. Пітер відскакує від Стаса, ніби той хоче порубати його на фарш бензопилкою.

— Ховай, кажу! Міліція забере. Кинеш тут, — міліція і тебе, і мене забере.

У дитячій кімнаті міліції Стас уже раз бував. Дебела рудоволоса тьотя в пілотці тоді допитувалась: «Скажи, мальчик, зачєм ти хотєл оторвать Мітє Сємьонову яічкі?». Насправді Стас нікому нічого відривати не хотів. Просто так вийшло. Митя Семенов, вайлувате десятилітнє мурло, з’їжджав на сраці з новісінької дитячої гірки, встановленої на депутатські гроші посеред двору. Стасові було тоді сім, і випробувати нову гірку йому теж кортіло. Проте Митя не збирався підпускати до гірки ані його, ані решту дрібноти. Схоже було, що Миті вже й самому набридло, але він продовжував самоствердження, дивлячись, як заздрісно дрібнота зблискує очима й жує соплі. Тоді Стас заліз під гірку й, на превеликий подив, помітив, що в її новому металевому днищі є невеличка дірочка. Він узяв і встромив туди ключа від квартири, який висів у нього на шиї. Встромив, а витягнути назад не може — ключ застряг намертво. І з шиї його, цей ключ, зняти було ніяк. А Митя знов поїхав на сраці вниз… Словом, у міліцію Стасові взагалі не хотілось, тож він задер футболку й сунув гаманця собі в штани.