Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Ви знаєте, — повернувшись до реальності, продовжив мій співрозмовник, — я не просто так розповів цю історію. Все-таки доречність міцного словечка залежить від ситуації. І від самого слова. Я навчу вас одному такому німецькому слову. Слово дуже мелодійне й викликає захват у французів. Звучить так: «швайне-гунде». «Г» — як в українському «глід», «е» — як у слові «еврика» — дуже протяжне й наголошене. Вульгарність цього слова надзвичайно велика, оскільки походить воно з простонароддя і в перекладі нормальною, «культурною» мовою спілкування значить «свиняча собака», або «собача свиня», — така собі вегетативна суміш собаки та свині в контексті «пес-сука». Німці вживають цю лайку в крайніх випадках. Так ось, уявіть собі. Я опинився в рідному місті саме тоді, коли «Карпати», через двадцять років після описаних вище подій, вийшли до Ліги Європи. Львів зустрічав «Борусію» Дортмунд. Величезні цифрові таблоїди на вулицях, транспаранти з гаслами, що закликали до перемоги, — все говорило про те, що до цієї зустрічі підготувались завчасно не лише вболівальники. Футбольний дух літав у повітрі, нарівні з голубами. Сидячи у вуличній кав’ярні, я насолоджувався відреставрованим містом і людьми, котрі з біло-зеленими прапорами та штандартами були повсюди. Якоїсь миті до поля мого широкоформатного сприйняття світу в’їхали два автобуси з Дортмунда. Раптом німецькі вболівальники, котрі сиділи всередині, зіскочили зі своїх місць і аж прикипіли до вікон. Їхні щелепи повідвисали, а вирази облич застигли від подиву. Нічого собі! Що, друзі-європейці, не чекали побачити такої краси? Це вам не хухри-мухри! Це визнана ЮНЕСКО культурна спадщина! Я проводжав поглядом автобус, з іншого боку якого стояв дружний хор, виконуючи Гімн України. Хор було чути, проте не видно не лише через обмеженість огляду з автобуса, а й через те, що вулиця йшла з вигином. Автобуси проїздили, хор насувався, і поступово перед очима постало жахливе видовище. Над натовпом, що співав, маяли величезного розміру полотнища червоного кольору. Посередині полотнищ були білі кола з трьома чорними блискавками по центру. Навіть не двома, як у СС. Ось він, націоналізм, ось вони, послідовники принципів незрозумілої символіки! Ось такі земляки…

«Швайне-гунде!!! — вирвалось із моїх легень. — Швайне-гунде», — повторив я вже іншим тоном — тихіше й печальніше.

«Швайне-гунде», — прочитав я по губах в оторопілого німецького вболівальника, що прилип до вікна.

«Швайне-гунде», — пролунала за моєю спиною німецька лайка з невидимих мені уст. Я мимоволі забув, що сиджу в центрі міста. Озирнувшись до людей, що сиділи за сусідніми столиками, побачив лише кивання головою. І жодної краплі осуду за мої нецензурні вигуки. Це не викривлена історія життя. Це не людське невігластво, що не приймає уроків історії, не хворобливе сприйняття символіки крізь призму еміграції, не сприйняття людини, що «заразилась німецьким менталітетом». Це просто швайне-гунде!

Берлін, 04.2011

Переклад із російської Сергія Жадана

— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.

— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.

— Їдь сам.

— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?

— Угу, — буркає Жора, — щодня.

— Балабол, — посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма і починає завзято оборонятися, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Во-дійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…