Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— А як же Лєнін?

— А що Лєнін?

— Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.

— А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня, чи 10 травня, чи 15 вересня 1924 року, — я відповім.

— Можливо. Але ж розмови з Лєніном…

— Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них — ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.

— Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?

— Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори — ліквідувати.

— Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?

— Ну, ти ж подумай. Партизани — це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?

— А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…

Бураченков усміхнувся, кутуляючи на язику шоколадку.

— Ти хочеш і це розслідувати?

— Я хочу докопатися правди.

— Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.

— Як ви це виявили?

— Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху — інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили увечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він, як у воду скочив. А тепер ти кажеш якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.

— А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?

— Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини — нема справи.

— Чи відоме вам таке ім’я — Артемій Пенцак?

— Артемій Пенцак… — Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: — Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… — А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: — Але чекай, є ж картотека. — За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: — В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! — і простягнув фотографію літнього чоловіка.

Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки — з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.

— Що таке? — зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.

— Я бачив його могилу.

— Оцього?

— Так. Але… і його самого.

— Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!

— Виглядав на вісімдесят… не більше…

— Значить, це не він.

— Але у мене є фото.

— Давай сюди.

— Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.

Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:

— Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…

— Як то неможливо? — обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося — суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено: