Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Ану вилазь!

— Ви що — думаєте… там хтось є? — здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

— А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! — Але зі скрині не видобулося ані звуку. — Рахую до трьох!

— Може, не треба? — торкнувся його плеча учитель.

— То хай вилізе. Раз… — тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. — Два…

— Слухайте… — проказав учитель. — Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

— Три!.. — сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

— Ось вам усі ті крадіжки… — сказав капітан.

Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

— Куди? — перепинив його капітан. — Речовий доказ.

— Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…

— Та добре… Ану ще присвітіть.

Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.

— Напевно, той ваш дідок божевільний, — сказав учителеві. — Краде речі й зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.

— Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.

— Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.

Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:

— Що це? Звідки цей холод?

— Ви теж відчули?

— Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… — він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. — Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.

Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.

— Чого ви йдете, як чапля? — засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже, не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.

Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

— Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.

— А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…

— Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? — капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. — То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

— Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його: