Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Авжеж, прошу пана, то я.

— То ви були сторожем у семінарії?

— Ні-ні, не я. Оно сторож, — і він кивнув на хрест.

— А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

— Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

— Ви казали, що були свідком розстрілу?

— Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я — де там…

— Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

— Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

— А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

— А це не я!

— Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

— Та й мене нема. Але вони є.

— Хто?

— Ті, що стежать за вами.

Капітан здивовано роззирнувся.

— Ви їх не побачите, — сказав старий. — Вони думають, що гра усе ще продовжується.

— Яка гра?

— У м’яч.

— Хто — вони?

Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

— Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

— Так я і думав — божевільний, — промовив капітан і подивився на учителя. — А ви що мовчите?

— А що я можу сказати?

— Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

— Я розумію, — кивнув учитель. — То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

— Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».

Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.

— А для чого тобі знати те, про що знати не треба?

— Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! — і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.

Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:

— Дай закурити. — Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: — Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало — львівського матчу смерті.

— То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? — похмурим тоном запитав капітан.

— Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.

Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.

— Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було дохреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі — не повіриш! — всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! — він залився радісним сміхом. — Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. — І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. — По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.