Юрій Андрухович - Письменники про футбол

Саша Ефіоп знає всі рибні місця, всі базові точки підготовки до матчу, він тягне мене за собою, і за той час, що лишається до початку гри, ми місимо з ним в’язкий туман у кварталах довкола стадіону, переходячи з одного підозрілого місця до іншого, налаштовуючи й накручуючи себе, зустрічаючи знайомих, котрих стає щоразу більше. І на одному з перехресть, десь під світлофорами, котрі світять сьогодні так заклично, аж навіть автівки на них не зупиняються, ми натрапляємо на Сєню Гаррінчу. А Сєня стоїть під світлофором, і пахне пивом та морем, хоча передусім, звісно, пивом, і важко похитується на своїх нерівних ногах — слюсар на одному з колишніх оборонних підприємств, він кохається в футболі з раннього дитинства, проте сам ніколи не грав, оскільки має проблеми з ногами, вони в нього різної довжини, за що Сєню в цеху й прозвано було Гаррінчею, чим він неабияк пишався. Подивившись на нього збоку, в людини довірливої та недосвідченої справді могло скластися враження, що перед нею стоїть потріпаний суперниками майстер спорту, так уже відчайдушно стримлять у різні боки його нижні кінцівки. До того ж Сєня вміло й старанно підтримує щодо себе цей міф старого незламного бійця, котрий знає ціну позиційній обороні та швидким контратакам. Ось і тут, побачивши нас, рішуче затягує до найближчої ригачки, змітає зі столу чиюсь рибу та капелюхи, неуважно киває відвідувачам, котрі шанобливо повертаються в його бік, мимохідь замовляє нам якоїсь кріпленої отрути, і відразу ж переходить до головного.

— Тут все просто, — говорить Сєня, — я все прорахував. З турками головне протриматись першу годину. Потім вони посипляться.

— Аякже, — невдоволено погоджується з ним Саша Ефіоп, — ясно, що посипляться. Ще б їм не посипатись, — погрозливо додає він.

— Да, точно, — переконує нас Сєня, — я все продумав. Головне — перечекати першу годину. Чекати і не вийобуватись.

Він це говорить так авторитетно, так упевнено перевалюючись із короткої ноги на ще коротшу, що нас швидко обступають місцеві миряни, котрі, в принципі, вірять у перемогу команди, проте потребують так чи інакше доброї пасторської звістки, тому слухають Сєню побожно, доливаючи йому в його пластиковий дитячий стаканчик різнобарвні рідини й підтримуючи обережно за лікоть, коли Сєню заносить на повороті. Він довго говорить, але сказавши все, вичовгує надвір, в сутінь, і ми всім гуртом випихаємося за ним, не маючи жодного наміру спинятися й здаватися, й вишукуючи нові теплі нори, де закипає полум’я й плавиться залізо, і де гуртуються загони прочан, готових будь-якої миті рушити на білі, як сонце, стадіонні вогні.

І всі вони говорять лише про сьогоднішню гру. В усіх барах та піцеріях, під кіосками та магазинами, на перехрестях і в підворітнях. І ми ходимо по колу вже кілька годин, всюди натрапляючи на цих серйозних і запеклих чоловіків, які довго й наполегливо переконують у чомусь один одного й усіх навколо. І всім їм, ясна річ, є що сказати, вони напевне давно в усьому розібралися — ці турки, з ними справді все не так просто, з ними дійсно все заплутано, але не для того, хто розбирається в тактиці єврокубкових поєдинків. А вже хто-хто, а вони розбираються. Вони розбираються в цьому від самого ранку, і їм давно вже все зрозуміло, потрібно лише дочекатися найголовнішого й витримати невпинний барабанний бій в осінньому небі.

Всі наші знайомі, всі випадкові перехожі, з якими ми тут братаємось, всі голоси, котрі лунають із наших дешевих потертих телефонів, і всі невитравні запахи довколишніх під’їздів, всі діти, підлітки й крикливі пенсіонери, всі жінки з їхньою косметикою, і бармени з їхньою холодною відстороненістю, мінти в метро, бізнесмени в джипах, котрі намагаються пробитися крізь натовпи коло зупинок, безтурботна харківська бомжота, котра не так збирає порожні пляшки, як полює за недопитими, бабці з передмість, які торгують підозрілими виробами незрозуміло з чого, африканські студенти, котрі злякано визирають із вікон своїх гуртожитків, спортивні фахівці, котрих неможливо порахувати, так багато їх з’являється, галасливі колони, що крокують від наливайки до наливайки, ревізуючи запаси радості й алкоголю — нас стає щоразу більше, і нам стає щоразу краще, і щойно я втрачаю пильність та обережність, як моя бита в боях нокіа озивається недобрим гудінням.

— Привіт, — голос її звучить нетверзено й від цього докірливо, — як справи?