Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Привіт, мала, — намагаюсь я говорити твердо, — нормально, готуємось.

— До чого? — не розуміє вона.

— До гри, — пояснюю.

— Я ногу зламала, — додає вона трагічно.

— Кому? — не розумію я.

— Я з вікна випала, — приречено видихає вона.

— Потрібно бути уважнішою, — намагаюсь я говорити примирливо.

— Послухай, — голос її бринить, — мені дуже погано. Приїжджай. Ти можеш хоча би раз мене послухати? Приїжджай, подивишся свій футбол удома. Хочеш, я сходжу куплю тобі бухла?

— Боюсь, не дійдеш, — сумніваюсь я, — з переламаною ногою.

— Послухай, — в голосі її з’являються металеві нотки, — якщо ти зараз не приїдеш, я з собою щось зроблю.

— Мала, — я теж намагаюсь говорити суворо, — не влаштовуй сцен. Давай не сьогодні, добре? Ти ж знаєш, як це для мене важливо.

— Що для тебе важливо? — кричить вона, вже не стримуючись. — Знову побитися з якими-не-будь арабами?!

— З турками, мала, — холодно поправляю я, — з турками. Як можна настільки не цікавитись спортом?

І топлю свою нокіа в холодному розливному пиві.

І ось коли не лишається ні сил, ні терпіння, коли сурми в небесах задихаються від ентузіазму і електричні вогні спалахують, як блискавки, коли кров закипає й міняє свій колір і співи за вікном стають хрипкими й незрозумілими, ми зриваємося врешті на ноги — не твердо, проте вперто, й розплачуємося за весь битий нами посуд, платимо за всіх друзів та знайомих, за всіх родичів та ворогів, і виходимо на вулицю, в чорні ями жовтневого вечора. І першим виходить Саша Ефіоп, збиваючи урни зі сміттям, а за ним поспішаю я, а вже десь за мною, допиваючи на ходу з чужого посуду, поспішає Сєня Гаррінча, безсовісно шкутильгаючи чорними дзвінкими калюжами. І сотні сотень горластих бійців, і тисячі тисяч добровольців, неадекватні міські партизани з повними кишенями монет, цигарок та карамельок, кельнери й патрулі, школярі й вуличні спекулянти, всі ми рушаємо в бік космічних вогнів нашого недобудованого стадіону, під срібні вогні й золоті прожектори, світло яких буде відбиватися в наших зіницях. Нам надто неспокійно живеться в наших родинах, аби ми не вибиралися в морок і дощ складати шану спорту й мужності, ми надто добре знаємося на грі, аби дивитися її в теплі й затишку, у нас усе надміру налагоджено, щоби ми з цим мирилися. Тому марш уперед, штурмові загони безпорадних загарбників, вище стяги, лузери, карбуй крок, молода гвардіє міських божевільних — сьогодні всі святі крокують у наших струнких шеренгах, сьогодні апостоли будуть дбати про президента нашого клубу, бо на кого йому ще покладатися як не на апостолів, тримаймо стрій, втягуймося у вири й гарячі потоки, що стають усе підступнішими.

І чим ближче до брам, чим більше довкола людей у погонах, тим більш збудженими й неспокійними виглядають наші знайомі, та й ті, кого ми бачимо вперше — теж виглядають не кращим чином. Небезпека опинитися поза межами свята робить нас усіх витривалими й радісно злими, і кожен учень петеу, кожен дрібний підприємець і задрочений клерк говорить, дивлячись у сірі холодні очі працівників внутрішніх органів: що, начальник, шмонай не шмонай, найголовніше все одно не витрусиш — не витрусиш нашу зневагу, яку ми плекаємо на вулицях і під’їздах, в офісах і фабричних цехах, у парках культури та відпочинку, нашу зневагу до всіх перевірок і правил, до необхідності вивертати кишені й приховувати очевидне. Вона, наша зневага, завжди з нами, і скільки ти не перетрушуй особисті речі, скільки не копайся в одязі, все одно навіть близько до неї не підступишся. Ми всі — консультанти й вантажники, члени партійних осередків і музиканти симфонічних оркестрів, таксисти, нудисти і пропагандисти клали на ваші обов’язки, товаришу сержант, клали на правила поведінки в громадських закладах, клали на правила фаєр-плей та правила пожежної безпеки. У нас свої стосунки з громадським спокоєм, тому шмонай не шмонай, товаришу сержанте, твоя присутність лишається ніким не поміченою, зайвою і непотрібною, ти просто не зможеш зупинити нашу ходу до перемоги й забуття, ти можеш зробити цю ходу хіба що більш виснажливою й небезпечною, проте головне в цій грі лишається поза твоєю мінтовською компетенцією — тактика й стратегія єврокубкових поєдинків, прекрасна, нікому не потрібна футбольна статистика, з якою нам доводиться жити. Ах, командире, якби ти знав хоча б десяту частку цієї статистики, якби ти міг усвідомити весь той безлад показників за сезон, який ми завжди тримаємо в своїй голові, ти би просто вкоротив собі віку за допомогою табельної зброї. Але ці знання лишаються для тебе закритими, захованими осіннім туманом і завішаними нашими бойовими прапорами, тому давай, попускайся, це свято не для тебе, ти просто тінь із розширеними повноваженнями, які на нас у будь-якому разі не розповсюджуються.