Валерій Шевчук - Роман юрби

Вася Равлик поспішав на роботу. Зирнув на годинника - не мав коли розбалакувати з бабами, бо їм тільки на вудочку дайся. Ряба Надька миттю помітила його позира і те, що своєю розлогою похвалою Васиній матері не лише не збільшила його інтересу, а навпаки - притлумила.

- Така в мене на вулиці служба, Вась, що я все бачу, - сказала багатозначно ряба Надька.

- Що ж ви бачите? - спитав Вася Равлик.

- А те, що твоя, не знаю як назвать: чи вона жінка в тебе, чи там хто…

Змовкла, а він змушений був її нетерпляче підігнати:

- Ну?

- А те, що ти тільки на роботу, а вона з хати, така вифранчена, напомаджена, намазана. Чи, може, це у вас такий уговор?

- Ну да, тьоть, - не моргнув Вася Равлик. - Це вона до матері йде.

- Але ж її мати на Мальованці живе! - аж руками сплеснула ряба Надька.

- Ну, то й що? - не зрозумів Вася.

- А вона іде не на Мальованку, а в парк. Ти знаєш про це?

- Ну да, - сказав Вася Равлик. - Це вона до матері у столовку ходить.

Ряба Надька блимнула на нього, і її губи стали тонкі.

- Щось не знаю в тому місці столовки. І це так допізна вона в тій столовці сидить? Аж під ніч приходить. Знаєш ти про це?

- Ну да, - спокійно озвався Вася Равлик. - Це вона до сестри заходить.

Ряба Надька була розчарована.

- Ну, коли ти все знаєш, то оце я й хотіла тобі сказать. Мені діла до вас нема, коли ти все знаєш, то й гаразд, а по-моєму, вона в парк на танці бігає.

- Я, тьоть, про все знаю, - тільки й знайшовся він сказати і якомога самовпевненіше відійшов - це вчинити йому конче було треба, бо інформація рябої Надьки ніби обухом мого по голові вдарила. Зрештою, це певною мірою відповідало й тому чудному сну, що недавно йому снився - про білу кішку, яка виходила з дому в білих туфлях на високому підборі, а тоді в минуті щезала з очей. Загалом же вони з Раєю жили як звичайно: він годував її, прибирав у хаті, прав, а вона зранку лежала під яблунею - це бувало після ранкових любощів із ним, Васею Равликом, а по обіді завалювалася спати. Кількаразово пробував навернути до домашньої роботи і її, але знову зустрічав мовчазний, нездоланний опір і, зрештою, махнув рукою: хай буде, як є. Єдине, що його турбувало: приходячи, ніколи не заставав двері зачиненими, хоч щоразу наказував їй зачинятись. Вася Равлик не був заможний, але щось таки в нього було! Інше, що схвилювало, ба, навіть уразило Васю Равлика: Рая чудово знала, що свої походеньки треба тримати в таємниці, адже ходила на них тільки в його відсутність, а поверталася завжди так, щоб він порожньої хати не застав. Вася крокував, опустивши голову, під Просиновську гору - так йому було гірко, такий був засумований, такий пригноблений! Ні, на роботу не піти не міг, але щось удіяти було треба. Має він право на відгул, отож завтра тим правом скористається. Вистежить, куди це вона ходить, - це раз, а по-друге, переконається: чи й справді покидає хату напризволяще. Вася трохи заспокоївся, як завжди, коли йому приходили до голови розумні й розважні думки, але менш гірко йому від того не стало. Закурив сигарету й пив дим. І зирячи крізь той дим на світ, він зміркував: а що, коли вона й справді ходить на танці? Чи ж вони чоловік та жінка, що має аж так її пильнувати; чи має повинність вона й справді цілими днями просиджувати в хаті, спати чи загоряти, адже книжок не читала, а телевізор наганяв на неї міцний сон. Своїми походеньками вона йому прикрості не чинить, навіть по-своєму дбає, щоб він про те не знав, а як колись і не повернеться в його дім, то хіба того не треба сподіватися? Рано чи пізно, розважливо мислив Вася Равлик, їхнє спільне життя закінчиться - воно й так уже протяглося неприпустимо довго; за цей час вона брала від нього тільки те, що він їй давав, інколи щось незначне просила, але нічого ніколи не крала. «Стоп! - подумав Вася Равлик, - а за які гроші вона ходить на танці?» Може, в неї щось залишилося від тієї сотні, що їй дав на одежу, а може, забрала в мамки ту десятку, яку забрати він велів, а може, тієї десятки матері вона не давала - факт той, що Вася Равлик свої гроші ретельно перераховував і не міг не прийти до цілком правильного висновку: Рая не брала в нього ані копійки. Ну що ж, це теж його влаштовувало, але, певна річ, не задовольняло, бо попри всі розумні й тверді резони живе в людській душі щось від нас цілком незалежне, щось нашим мозком непоборене, і воно на барву сіре, а може, сіро-чорне, і воно часом сходить у наших душах, як чорнобиль, лобода чи лопух, пускає корені, жене стебло, ходять по тому стеблі соки, вив’язується насіння, творяться плоди, і ті плоди раптом розриваються в душі, як насіневі чохлики розрив-трави. І всі резони тоді - піна й дим, як і оцей дим, що в’ється від його сигарети. Вася Равлик тихо застогнав, він уже не вірив у свою розумну великодушність, уже в ньому виростала м’ясиста, з їдким, запаморочливим і наркотичним запахом ревнива квітка, отож він ішов, окутуючи себе димом, і сам був, наче той дим, а дим ніколи не буває ані розважний, ані розумний. Він - тільки дим, виїдає очі, дере в роті, обкопчує груди, лишає на легенях темну смолу і та смола починає стікати на серце; смола - темні й лихоносні думки наші.