Валерій Шевчук - Роман юрби

- Хіба не знаєш, що маю йти на роботу, - невдоволено сказав Вася, не дивлячись на неї.

- То йшов би, - сказала ледь не пошепки Рая.

- А як би хату відчинила?

- Посиділа б на ґанку, - сказала вона.

Тоді він встав, вклав у сітку бутерброда, приготованого раніше, два помідори й одного огірка.

- Їжа на плиті, - сказав, усе ще на неї не дивлячись. - А що це у тебе в коробці?

- Лялька, - шепнула вона.

Тоді він на неї подивився. Стояла все ще злякана, з розширеними очима.

- Чого так дивишся? - розсміявся він.

- Ляльку ти не дозволяв купувати, - сказала вона. - І ці сережки, - вона торкнула здоровенне залізко, що висіло у вусі, аж відтягаючи пипку.

- А нащо ж тобі лялька? - спитав лагідніше.

- У мене такої ніколи не було, - мовила. - То можна мені її купити?

- Ти вже ж купила?

- То я викинула б.

- Купила, то й купила, - сказав він, роблячи заклопотаний вигляд. - Потім мені все покажеш, зараз ніколи.

- А сережки? - спитала тим-таки шепотом.

Йому хотілося вибухнути, що оці сережки - якесь страховище, що ними хіба собак дрочити, але зирнув на неї і не зміг. Щось у ній було безпомічне, навіть жалюгідне, аж зітхнув.

- Гаразд, - сказав. - Немає мені часу гріти тобі їжу.

- Я й так поїм, - сказала Рая.

- І не розігріватимеш? - здивувався він.

- А я ніколи не розігріваю, - сказала вона.

- Та чому ж?

Смикнула плечиком, а він подумав: може, підійти й обняти її. Але глянув на губи, на яких було в палець фарби, і знову зітхнув.

- Зачиняйся й нікого в хату не пускай. Тут тебе баби вже на язики взяли.

Не сказала нічого, а поволочила свою коробку в спальню - подибала туди на височенних підборах.

- А старе плаття й туфлі де діла? - спитав Вася Равлик.

- Мамці віддала. А ще їй дала десять рублів, - сказала і знову глянула на нього перелякано.

- А це вже нащо? - буркнув він.

Смикнула плечиком.

- Попросила мамка, - сказала. - Чи, може, піти забрати?

- А ти зможеш забрати?

- Зможу, - зморщила вона лобика. - Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.

- Ти вже й додому ходила?

- Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.

- А в якій столовці вона робить?

Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.

- Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, - сказав він. - Тебе я годую, а її не збираюсь.

- Але ж ти мене за це не побив! - наївно сказала Рая.

- Не забереш, то поб’ю, - вирішив її налякати.

Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника - треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.

- Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? - сказала солодко ряба. - Вона на тебе обідилася…

Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку - у тієї аж одежа закуріла.

- А щоб ти пропав! - сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.

Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені - Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю - очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима - зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її «мамка», з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. «Господи, - подумав він, - чортівня якась!» Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.