Валерій Шевчук - Роман юрби

Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру - спала вона, як завжди, в костюмі Єви.

- А білизну собі не купила? - спитав.

- Ні, - відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.

- Чому ж?

- Не треба мені, - сказала байдужно.

- А в тебе не буває того… - він замкнувся. - Місячного?

- Ні, не буває, - мовила вона спокійно. - Це в мамки буває.

Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло - з-під пахви виглядала лялька.

- Ти що, спала з лялькою? - здивувався він.

- Ну да, - сказала вона й пригорнула ляльку до себе.

- А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? - спитав він із тремом у голосі.

- Нє, - сказала Рая. - Ти ж не лялька.

- Слухай, ти завжди була така дурна?

Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.

Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, - таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась - чекала, що битиме її.

- Не бий мене, не бий! - пропищала жалісно. - Не бий!

Він знову сів на ліжко, піт градом котився йому по чолі. Аж трусило його трохи: чого це вона подумала, що збирається їх бити? Чого це взявся видирати ту ляльку? Може, в неї все повторювалося так з іншими чоловіками - вона наперед знає, що має відбутися в тих стосунках.

- Раю! - сказав він тихо. - Я тебе не битиму, їй-богу! Але й ти щось зроби для мене. Прибери коли-небудь в хаті, приголуб мене, коли любимося, - хіба це так важко? Не хочу тебе проганяти, бо полюбив тебе. Хочу, щоб ти залишилась у мене, зрозумів сьогодні - без тебе мені життя порожнє. Чуєш?

Зирнув на неї: вона підтяглася на подушку, обхопила руками груди, ноги підтисла так, що не видно було й лона, й дивилася переляканими, несусвітськими очима.

- Ти що, ненормальна? - спитав, звишуючи голос.

Мовчала; очевидно, якийсь незрозумілий жах він уселяв.

- Ну, чого на мене так дивишся? - крикнув він.

Але вона дивилася так само. Підвів руку, щоб поправити собі волосся, і вона схопилася руками за лице.

- Боже мій, Боже! Хто тебе залякав отак, нещасну?

Сиділа заціпеніло, затулившись руками, а він уже відтанув. Повільно роздягся, погасив світло, ліг біля неї й почув, що вона сповзла з подушки й лягла побіч. Провів рукою по її тілу: було воно холодне. І він поліз на гору, як альпініст, чіпляючись руками й ногами, з якимсь відчаєм, злом та задоволенням, бо відчув: тільки так зможе повірити, що вона - не міраж, не частина його сну, не вигадка розпаленої уяви, не лялька, не витвір якогось неймовірного фантаста, не породження нічних тривог, не відчай самотнього чоловіка - вона реальна, як земля, хоч і прибита морозом і висушена вітрами; що в цьому світі не йому, а їй, можливо, потрібна ласка; тоді вона відтане, розмерзне і так справді може бути. Бо чого б це вона плакала й просилася, ще там, у Митька Гілляки, аби її привели до нього, чого б вона сьогодні поверталася сюди? Злизував з її вуст рештки помади, притискав її до себе, шепотів лагідні слона, але жодного відруху не почув у її тілі - лежала під ним як мертва.

І він відчув безнадію, що не зможе пробити цієї криги, в яку замурувалася, що в ній бозна-коли і бозна-як хтось зламав якусь важливу пружину; хтось її в дитинстві чи в підліткових літах понівечив - вона залишилася жити, але отака, як оце є. «Що ж мені з тобою, чудною, робити?» - думав він, лягаючи обіч і гублячи погляд у темряві стелі. А може, хай так залишиться? Зрештою, вигнати її він завжди зможе; прибирав, варив, прав і раніше він сам; з нею цілком задовольняє чоловічий голод, утримати її - не така вже велика затрата, зарплатня в нього нормальна й вистачить на двох; хай собі поки живе, адже вона тиха, тримається дому, а на сусідок-пащекух, на всіх оцих пилорамних Магаданш і рябих Надьок він чхати хотів. Одружуватися з нею не буде, було б навіть йому, Васі Равлику, з його добрим серцем, смішно брати собі таку жінку; зрештою, женитися він не поспішає, бо он той і той з його ровесників оженилися й тепер колотяться в домашньому пеклі. Ні, він не буде перевиховувати чи розморожувати цю дівчину-жінку, хай живе в нього як кішка чи собака, адже чого тільки люди не тримають у себе в хатах: змій, тигрів, левів, крокодилів, півнів, а один, як доводилося читати, завів собі в квартирі міської коробки коня. Вона ж, очевидно, за своїми повадками з родини кошачих, отож хай живе в нього ця кошача, поки не набридне їй чи йому.