Валерій Шевчук - Роман юрби

- Не хотів тебе бити, - покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. - Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.

- Ти мене не сильно бив, - сказала Рая, наминаючи яєчню.

- А тебе били сильніше?

- О! - сказала вона. - Все тіло було в синяках.

- І тоді ти слухалася?

- Ну да. Для того вони мене й били.

- Більше били - більше слухалася?

- Ну да, - сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.

Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:

- А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?

Поставила супроти нього розширені очі - ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася - до чого це він?

- Хочу з тобою мирно жити, - сказав Вася Равлик. - Чуєш, Рай: довго-довго!

Вона пирснула, геть-но як кішка.

- Чого ти? Не віриш?

- Все одно мене виженеш.

- Налий-но мені чаю! - наказав раптом. - Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.

Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.

- Це ти сам собі наллєш, - сказала байдуже. - Я не вмію.

- А навчитися не хочеш?

- Нє, - сказала Рая. - Непотрібно це мені.

Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.

- Слухай, - спитав раптом, відриваючись від чаю. - А чого ти до мене прийшла?

Вона блимнула на нього, але не відповіла.

- Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?

- Нє, - сказала вона. - Не знаю.

- А що ж знаєш?

Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.

- Любиш танці? - спитав він.

- Ну да’, - сказала.

- А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?

- Я туди вже більше не піду, - буркнула Рая.

- А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?

- Нє, - сказала Рая. - Я туди більше не піду.

- Сидітимеш удома?

- Нуда.

- Гаразд, - сказав Вася Равлик. - А тепер спати!

Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.

- Я з тебе ще зроблю жінку! - сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася бігти. А коли він зловив її, знову стала безживна й холодна і безживно дозволила йому робити з нею все, що хотів, а коли цей акт відбувся, заснула, як щодня, повернувшись до нього спиною та й обійнявши ляльку з підсиненими очима й наквецяними губами.

Вася Равлик і собі помандрував у синю країну сну, тобто неквапно поволочив на спині свою хатку. Але цього разу йому здалося, що в тій хатці порядкує, зав’язавши голову хустиною і підперезавши тонкий стан барвистим хвартухом, його жінка, мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постелі і з її уст зривається спів, вона майстерна і яснолиця, а на вустах її грає усміх. Тіло її пружке і вся вона як сонячний промінець у тій хустині й хвартушку, а на ногах у неї оторочені хутром капчики, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і та жінка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати, весело й любовно посміюючись, і від того й дитина засміялася, показуючи беззубі ясна; ось яку веселу хатку волочив сьогодні на спині Вася Равлик. Потім ота яснолиця жіночка заходилася з пранням, і білі клапті мильної піни вилітали з-під її моторних рученят, падали на землю й ставали квітами, а по тому вона протягла з одного кінця хатки в інший золоте швореня і почала розвішувати на ньому пелюшки й простирадла. І синій, свіжий вітер надимав лискучо-білі простирадла й пелюшки, ніби сліпучо-білі вітрила, а вона між тих вітрил ставала навшпиньки й кріпила їх прищепками - тонкостанна, із золотими литочками юна жона, і все ще поспівувала. А Вася Равлик, чи, властиво, вже равлик, задоволено поповз до улюбленого лопуха і сказав тому лопухові:

- Всі ми в цьому світі, брате, лопухи: ти лопух справжній, а я ще більший. Думаємо, що розумні, а дурні, хочемо доброго, а виходить чорті-шо, жартуємо, а з наших жартів не вельми смішно. І ніколи не буває так, що те, що хочемо, таки є.