Юрій Сорока - Хотин

Обстріл тривав. Цього разу гармаші не шкодували ні пороху, ні ядер. Голі по пояс, укриті чорною кіптявою з порохових бочок, бігали вони із зарядами пороху та ядрами. Походжали, ретельно вимірюючи вогонь, гармаші. Дбайливо підкручували гвинти точного наведення і все щільніше рвали снаряди передній край козацького табору. Цього разу у перемозі не могло бути й сумніву.

Осман II не врахував лише одного — на чолі козаків стояв Сагайдачний. Звірячим чуттям вгадував він усі дії турків, тож іще у передсвітанкові години відтягнув козаків із середніх шанців на крила та розташував їх двома колонами вглиб оборони. На окопі залишалося не більш як три сотні гармашів. Сховані під заповненими землею возами, вони підтримували артилерійську дуель швидше для того, щоб додати туркам азарту, ніж у надії протистояти шквалові вогню. У той час, коли султан із задоволенням спостерігав за роботою своїх гармашів, бомби та ядра рили порожнє поле, примушуючи козаків усміхатися в довгі вуса й відпускати на адресу турків міцні слівця, що від них зазвичай зомлівали тендітні панночки.

Нарешті обстріл почав ущухати. Спочатку з одноманітного гулу стали відрізнятись окремі вибухи, потім вітер почав відносити клапті білого диму, і нарешті з нього виринули густі лави нападників. Тепер гармаші остерігалися влучити у своїх. По козацькому табору били лише важкі мортири. Гармаші, сліпі від диму, втратили влучність і затовкали двопудовими ядрами чисте поле.

Шалений бій розгорівся з новою силою. Безсила перед шанцями татарська кіннота обламувала зуби в глибоких фосах перед валами, кидалася то в один бік, то в інший, з розгону влітала в щедро засіяні якірцями «банки». Гострі шпички залізних якірців калічили коней десятками, наповнюючи повітря лементом збожеволілих від болю тварин.

Не ліпше почувалися й піхотинці. У вихорі смерті йшли вони по трупах убитих напередодні та помирали самі, посічені мушкетними кулями, пробиті гострими стрілами, понівечені злою картеччю гаківниць. Знову й знову встеляли землю своїми тілами, але, втративши відчуття реальності, втрачали і страх перед смертю. Гуртувалися навколо байрактарів і вже діяли не наскоками, а вперто атакували шанці, намагаючись втягнути ворога у кривавий шабельний бій. Пекло продовжувалося. Козаки діловито відповідали злагодженим мушкетним вогнем, гавкали, як люті собаки, мортири і гаківниці. Тисячі людей перетворилися на бездушні механізми. Зникли нашарування цивілізації, жага життя, усе те гарне й добре, що відрізняє нас від бездушної тварини. Залишилася здатність одних крокувати вперед, а других — косити тих, перших, як степову траву. Втрати турків збільшувалися, але й на запорізьких окопах ставало все гарячіше. Сили вичерпувались, і все більше часу спливало у проміжках між залпами. Шалені від гуркоту й сліпі від диму козаки один за одним почали падати під ударами всюдисущих гарматних снарядів. Завдавали клопоту численні татарські стріли. Кількість поранених у шпиталі невпинно зростала. Багато хто з цих нещасних помирав за кілька днів: далеко не всі рани міг загоїти чорний порох та кухоль горілки.

Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стріляли на слух там, де застилали очі хмари порохового диму. Збігали купами з валу, коли ворог підходив упритул, і брали на списи, на шаблі. Відкидали турків, а потім поверталися, перелазячи через гори трупів. До хрипоти в горлі кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнім «слава» миршавеньке турецьке «алла». І врешті османи здригнулися. Хоча не порушили стрій у лавах, але відступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвінким безгомінням.

Цього разу команди на переслідування не було. Сагайдачний волів не повторюватися. Крім того, він бачив, що турки скоро відновлять атаку: у полі перед ворожим табором відбувався невпинний рух. Годину чи дві, що випадали перед новим бойовищем, вирішили потратити на відпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, підсипали до спорожнілих порохівниць «чорне просо». Дехто навіть захропів у променях вечірнього сонця. За лихі воєнні роки вони звикли до «щербатої з косою», як до сусідки, тож сон у козаків був міцним та спокійним.

За лічені години до заходу сонця турки відновили наступ. Попередня бійня змусила сераскирів змінити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волів, котрі мали живим щитом закрити їх від куль і картечі, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопів усіх захисників. Під киями погоничів перелякані тварини ревли й лізли одне на одного. Над полем здійнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманілі тварини летіли на козаків, загрожували перемолоти все на своєму шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налиті кров'ю очі жахали…