Юрій Сорока - Хотин

— Щось їх довго нема, поснули, чи що?

— А біс їх знає.

– І люльку не запалиш! — Максим зітхнув.

— Он позаду нас там добра люлька куриться, — Андрій хитнув головою у напрямку згарищ перед табором.

— Там добра. А тут вивідників треба чатувати.

— Тобі привіт гарячий, — раптом пригадав Андрій, — пан Грабовський передавав.

— Ти його бачив? — вигукнув Максим.

— Ану, я вам полементую, чортове сім'я! Щоби мені сиділи — анічичирк! — зашипів десь поблизу курінний.

— Бачив, — за хвилину зашепотів Андрій.

— Та чимало серед ляхів Грабовських, — Максимові було соромно за свій хлопчачий вигук.

— Грабовських, може, й багато. А цей із Кам'янця.

— То й що?

— А нічого. І жінка в нього Юстися.

— Ти що, його й про неї розпитував?

— Чому б ні? А яке воно гонорове! Та й цабе велике — при генеральській особі за особливого поручника. Гусарський хорунжий!

— А мені що до нього? — Максим намагався говорити якомога байдуже.

— Та нічого, думав, тебе це зацікавить. Сам говорив, що хочеш ту кралю ще раз побачити…

— Наче йдуть!

Козаки прислухалися. Попереду почувся наростаючий гуркіт. Тисячі кінських копит били землю, примушували її стогнати. Через кілька хвилин із темряви вихопилися передні лави турецької кінноти. Турки їхали спокійно, очевидячки, не сподівалися нападу. Мисливці мчали за легкою здобиччю, не здогадуючись, що такою стали вони самі…

Максим притиснувся щокою до цівки мушкета. Грабовський, який ще хвилину тому хвилював уяву, тепер забувся, а разом із ним і Юстися, і нічна пригода на вузеньких вуличках Кам'янця-Подільського. У скронях розмірено стукотіло, пальці ледь чутно затремтіли. Знайоме відчуття перед бойового збудження охопило думки й тіло. Час, здавалось, удесятеро вповільнив свою ходу, а яскравий круглячок місяця насолоджувався нічною тишею. Не здогадувався, сердешний, яким вибухом розкотиться спокійна волоська ніч. Хвилини збігали за хвилинами. Нарешті над полем розлігся гучний голос Сагайдачного:

— Дітки мої! За славу козацьку! Вогонь!

Над полем пролунав могутній залп тисяч рушниць. Повітря наповнювалося оскаженілим металом, що косив траву, рвав землю, залізо обладунків і розкішний одяг, з гучним чавканням впивався в людські й кінські тіла. З османської сторони донеслися стогони і крики. На мить ряди змішались, але вже за кілька секунд вони вирівнялись і, оголосивши поле бою тисячоголосим «алла», турки кинулися вперед, не підозрюючи, що йдуть у пастку. З обох флангів з алебардами напереваги почали наступати німецькі піхотинці.

— Палі підняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другій лаві! — заревів Семен Шило, котрий на чолі низового товариства стояв у середині підкови.

Максим з Андрієм звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями інших націлилась у груди коням нападників. Над загостреним деревом виріс ліс козацьких списів. Позаду, швидко трясучи лядунками [24] Лядунка — сумка для патронів. й порохівницями, молодики заряджали мушкети.

Другий залп пролунав, коли до турків залишалося лише кілька десятків кроків. Вогняний шквал зніс кілька передніх шеренг, але задні за мить ударилися в козацькі укріплення. Несамовито заіржали від болю коні. Нещасні тварини мчали під ударами острогів і, натикаючись на списи й палі, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершників та ламаючи козацькі списи. Почувся злий дзвін шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитні іскри.

Після третього залпу турки не витримали й відкотились.

— Уперед! Нумо галасом [25] Галас — одна з тактик бою запорізьких козаків, коли козаки билися, змішавшись із ворогом. . Задушимо супостата! — закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарів, що сунули слідом за кіннотою.

Козаки один за одним забігали всередину яничарської фаланги, що її прорвали наполохані коні передніх сипахів. Зав'язався жорстокий бій на шаблі, шалений і кривавий. Той бій, що завжди п'янив справжнього запорожця…

«Щек» — Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому білому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке і тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбоніс зчепився з іншим. За хвилину розправився і з тим — шабля по саме руків'я ввійшла в груди молодого хлопчини зі слов'янськими рисами обличчя.

На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла поміж ребер. Позаду почувся крик, і Горбоніс ледь устиг пригнутися — над головою зі свистом пролетіла, зблиснувши у місячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усієї сили вдарив Максима ногою і звів над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив із-за пояса пістоль і натиснув собачку. Курок викреслив снопик іскор, але пострілу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грізну зброю на кумедну дитячу іграшку. Широко розкривши очі, Максим дивився, як повільно, дуже повільно, на нього опускається неминуча смерть. Він бачив гостре лезо на тлі повного місяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженілого яничара. Рука зі зрадником-пістолем безсило впала додолу. Пролетіла і миттю згасла думка: «Відкозакував, час й до ліпшого світу». Чомусь було навіть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тім світі доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно…