Юрій Сорока - Хотин

— Пані Анна-Алоїза шле коханому малжонеку гарячі вітання, а з ними листа.

— Дякую! — Ян Кароль прийняв простягнутий сувій паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеєві, котрий запопадливо стояв позаду. — Пан був в Острозі?

— Так, довелося заїхати у нагальних справах.

— Як почуває себе пані Анна-Алоїза?

— Дуже хвилюється за вас.

— Пропоную підняти келихи за княгиню Острозьку, вірну дружину та справжню шляхтянку! — піднявся і вклонився Ходкевичу Тарнавський.

— Дякую й вам, мостивий пане, — Ходкевич пригубив келиха зі «старим венгржином».

— Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжніх шляхтичів! — мовив Владислав.

— То є не головне. У першу чергу я приділяв увагу військовому таборові. Ми побудували у полі справжню фортецю. І турки вже обламали об неї зуби, як ви мали можливість переконатися.

— О! Перемога, достойна справжніх лицарів!

— Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч війська. Натомість, ми втратили всього п'ятдесят жовнірів. Біля двох сотень втратили й козаки.

— Віват славному генералові! — гаркнув Владислав.

— Віват! — озвалося кілька десятків голосів. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовинні вина.

Кілька хвилин мовчки жували. Потім Владислав озирнувся.

— Я не бачу серед присутніх пана Сагайдачного, він не прийде привітати мене особисто?

Ходкевич знітився.

— Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому місце серед високої шляхти. Побоюючись зіпсувати вам настрій, я не запрошував хлопського гетьмана.

— Хіба я був би йому не радий? Але, врешті, ви маєте рацію. Зможемо, не криючись, обміркувати останні події. Я чув, що з появою козаків тут, під Хотином, були деякі проблеми?

— Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.

— А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.

— То є правда, — відповів Ходкевич.

— Сей хам заслужив собі кару! — докинув Жоравинський.

— У чому ж він завинив перед Сагайдачним?

— Козаки лихі на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощині та Молдавії. Тоді турки багатьох побили, багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.

— О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! — Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.

— За славу папського престолу! — вловив настрій королевича Собеський.

— Смерть схизмі! — підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.

— Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, — замахав руками Владислав.

— Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! — зробив круглі очі Любомирський. — Ми самі спроможні захистити ойчизну!

— За ойчизну! — загудів Собеський.

— За ойчизну! — у черговий раз усі підхопилися на ноги.

Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.

— Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!

— О так! — Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. — Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.

— Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! — пихато надув губи Любомирський.

— Сагайдачного поранили? — стрепенувся Владислав.

— Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.

— За Сагайдачного! — Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.

Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.

— Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?

З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.

— О! Це є краса, насолода шляхетної душі! — Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.

— П-про що я мовив?

— Про Московію.

— О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!