Юрій Сорока - Хотин

– І за Сагайдачного.

— Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?

— Тільки що пили, — поспішив відповісти Любомирський.

— Добре! То славний л-лицар!

— Але ваша милість забула — ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.

— Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? — кинув Синявський, що дотепер мовчав.

— Так, — відповів Жоравинський, — але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?

— То пусте, — махнув рукою Владислав, — дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.

На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:

— Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.

— Це не просто, — відповів Ходкевич. — Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні. Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.

Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.

Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.

Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.

Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.

— Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, — сказав він без злості.

— Козацька люлька — добра думка, — відповів Півторакожуха.

– І що, в біса, надумали?

— Ще нічого.

— Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, — Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.

— Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, — мовив Максим.

— Я завжди такий.

Микита наклав люльку.

— Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?

— Ушкварять, чому б не вшкварити, — Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.

— Учора бачив кулі гарматні — як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, — мовив Горбоніс.

— Напевно, шарфмиця [30] Шарфмиця — гармата калібру 34,5 см. . Таку гармату чотири пари волів тягнуть, — відповів Микита.

Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.

Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.