Тарас Прохасько - БотакЄ

року було так багато крадіжок з товарних вагонів. Виявляється, всю територію станції досить добре пильнували. Раптом з усіх боків надбігло багато міліціянтів. Біжучи, вони дивацько притискали фуражки. Нас затримали і під конвоєм повели до відділка. У кишені мого зимового плаща був кастет. Я хотів його звідти забрати, але міліціянт вхопив мене за руку і заборонив користуватися кишенями. Я запропонував йому покурити добрих сиґарет,

якраз мав подаровану пачку не знаного у нас житану. Офіцер погодився, бо до відділка було ще далеко. Виймаючи пачку, я мусив встигнути прорвати кишеню і вкинути кастет під підкладку плаща. У відділку нас обшукали. Я старанно відхиляв поли, намагаючись не зачепити нікого чимось важким, що мотулялося на рівні колін. Потім я викинув його у ріку. Ніколи нікого не вдарив. Навіть того омонівця, в якого ми з приятелем відібрали ґумову палицю. Тоді

Франківськ був подібний на окуповане місто. Був вересень, п’ятдесятиріччя приєднання Західної України до УРСР. Омонівці з Одеси патрулювали всі центральні вулиці. Ходили по троє, з псами, ґумовими палицями, ґазовими балонами, кайданками. Такого ми ще не бачили. Патрулі переслідували всіх, у кого були значки з жовто-синіми або червоно-чорними прапорами. Скінчилося тим, що вони побили нашого товариша. Коли його шпиталізували,

омонівців забрали, рятуючи від відповідальності. А сімнадцятого вересня ми носили чорні жалобні пов’язки і світили свічки у темних вікнах. Хоч наше вікно важко було зробити темним. Ми жили при головній вулиці, і ґірлянди святкових ілюмінацій були натягнуті якраз навпроти наших вікон. Узимку, коли підвіконня, дахи, дерева й електричні дроти облипали снігом, гарно було розслонити вікна і дивитися на особливе рожеве сяйво - ілюмінація якось

розчинялася у фактурі снігу. У Львові я часом ночував по вулиці Руській. На останньому поверсі старезної камениці, тої, що прилягає до Успенської церкви, жила наша старенька тітка, вдова першого ректора українського таємного університету. Коли вона хворіла, я залишався там на ніч. Ліжко легко вібрувало від трамваїв, і час від часу блискали сині спалахи, затиснені ущелиною вулиці. З іншого вікна можна було оглядати експонати одного залу музею меблів і

порцеляни. Якось ми ходили ним з моїми ще малими тоді дітьми. Я подивився через вікно на вікон давнього помешкання. Воно було відчинене, але поверхом вище. Можна було побачити ту саму стелю і зовсім іншу лампу. У Франківську був такий час, коли ми з найближчими однокласниками щодня після школи кілька годин ходили містом. Нам було по шістнадцять років. Чомусь майже завжди цвіли сливки, грушки і черешні. Ми бродили міськими

подвір’ями і бігали дахами над цілими кварталами. Несподівано опинилися на стрімкому дахові, з якого я побачив, що робиться у нашій квартирі. Я уявляв собі, що переживають померлі, чекаючи на нас. Після дахів ми завжди ще трохи фехтували у саду музичного училища. Переважно три на три. Часом три на два. Ми мали там сховок з рапірами. Біля музичного училища стояла старезна одноповерхова велика хата, в якій

колись жив мій прадід Гнат. Він був головним дяком у Станиславові, організатором дяківського руху на Галичині і редактором часопису «Дяківський Глас». Ще видав нотку збірку «Напівник церковний». Малими ми бавилися з братом гарапником прадіда. У тій хаті прадід провадив дяківську школу. У вісімдесятих там був підпільний монастир сестер-служебниць. Сестра Віталія була нашою далекою родичкою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат стояла

велика фісгармонія, правдоподібно, лишилася з часів дяківки. Сестри приносили нам підпільно свячені йорданську воду, великодню паску і галунку. На Різдво вони пекли для нас окремий перекладанець і маківник. Ми не визнавали офіційної церкви і ніколи туди не ходили. Хіба що перед святами любили подивитися на вчительок і комсомольців з усіх шкіл міста, які виглядали свої учнів, тримаючи напоготові олівці і блокноти. Ми завжди приблизно знали,

хто з наших учителів безпосередньо співпрацює з КҐБ. Якось на Великдень Анжела знайшла у місті антирадянську машинописну листівку. Вона принесла її до школи, вчительці історії, яка була найліберальнішою і гралася у справжню дружбу учнів і вчительки. Анжела просто хотіла, щоби АПП (так ми називали історичку) пояснила текст листівку. Побачивши щось таке, наша мила учителька змінилася на лиці і запровадила Анжелу саме до тієї завучки, про