Тарас Прохасько - БотакЄ

звернулися до військових, що діти не вертаються з лісу. Відразу за нашою хатою починалися ґорґанські ліси. Можна було, не виходячи до поселень, перейти аж на Закарпаття. Через багато років я працював в інституті гірського лісництва і часто бував на закарпатській стороні. В парі з лаборантом ми їздили у тривалі відрядження, вираховуючи формулу складу різних лісових ділянок. Мали вже таке набите око, що, навіть їдучи в автобусі, не могли

нейтрально дивитися на придорожні ліси - шість бук два ялиця один смерека один вільха. Ми ночували у різних лісництвах. Переважно у кімнатах для гостей. В деяких місцевостях це були справжні розкішні притони для номенклатури. Завішані шкірами кімнати пахли чистим деревом і борделем. Лісники годували нас м’ясом, грибами, вареною картоплею, сиром і поїли самогоном. У Довгому ми пішли ввечір на чеське пиво. Виявилося, що попити спокійно

тут дуже важко. До нас відразу підходили різні циганки і просили кілька ковтків пива, вони сідали поруч і тягнулися до гальби. У Чернівцях ми цілий тиждень виписували дані про столітні насадження із спеціальних книг в управлінні лісів. У жодному барі, в жодному кафе, ні в одному ресторані не було інакшої кави, крім розчинної. Вечорами ми пили у першому нічному барі. Були у кирзових черевиках, брезентових куртках і светрах, на поясі

телембалися мисливські ножі, мали багато сиґарет, бо збиралися на той тиждень у гори, а не до Чернівців, але горами пройшов буран, і нам дали інше завдання. Ми навіть не мали паспортів, і нас не прийняли до готелю. Ми поїхали до університетських гуртожитків, записалися на прийом до лікаря, все йому розповіли й отримали кімнату в студентському санаторії-профілакторії на останньому поверсі якогось гуртожитку. В нічному барі ми були

єдиними, хто голосно говорив українською і не мав білих шкарпеток. Нас запросили до столу Князя. Князь подумав, що ми якісь дуже серйозні люди зі Львова, бо лише там нормальні бандити дозволяють собі не встидатися української. Ми обоє були Тарасами, і Князь вважав таке звертання чимось таким, як брат. Скінчилося тим, що ми захотіли подивитися на нічне місто. Князь сам, без своїх людей, мав провести нам коротеньку екскурсію. В якомусь особливо

гарному сецесійному подвір’ячку він попросив дозволу перейти на українську. Щоби щось собі зварити, ми сходили на нижчі поверхи гуртожитку до загальної кухні. Ми ходили кімнатами у пошуку пательні, порожньої пательні. Натомість перелякані студенти переконували взяти собі все те, що вони щойно на пательнях підсмажили чи затушкували. Ми відмовлялися, і тоді нас кликали до спільної вечері. Наша лабораторія вивчала природне

лісовідновлення. Найкраще природне лісовідновлення було у Берегометі. В інституті ми попрацювали рік, добре поїздивши карпатськими містечками і лісами, в яких ніколи більше не довелося побувати, вивчивши паралельний світ цілої мережі лісництв і запам’ятавши основи лісівництва. Але склалося так, що пізніше нас несподівано зводило ще і ще у зовсім інших сферах - виробництві і продажу шипучих вин, представництві

найпопулярнішого тижневика, створенні модного журналу, ловленні форелі. Саме Тарас запропонував мені бути журналістом. Тарас не любив псів, голубів, малих дітей і циганів. Під час відряджень ми звикли до кофеїнових драже. У Франківську тоді було дуже сутужно з кавою. У головних каварнях була тільки зелена кава. Денного запасу вистачало на перших півгодини. Ще перед відкриттям біля каварень утворювалася черга. Таке саме діялося із молоком.

Люди приходили під склепи ще перед шостою. Зима була сніжною і морозною. У містах економили світло, і вулиці не освічувалися. Темні черги серед снігових заметів виглядали дуже мальовничо. Я приходив щодня у молочну чергу, бо діти були малесенькі. Звідти йшов до кавової. Зелена кава залишала особливі плями на тарілочках. Ми виходили з горнятками надвір, сідали на підвіконнях, бо всередині ще не дозволяли курити. Якраз тоді з’явилися

дешеві американські сигарети у достатній кількості. У буфеті стоматологічного корпусу медичного інституту теж була кава, для студентів і викладачів. Коли приїхав Антоні Міро з Іспанії, ми з Ігорем повели його саме туди, бо на міську каву Міро запізнився. Художник потім казав, що це була його найкраща кава у житті - ми ввійшли у міську стоматологічну поліклініку, пройшли повз десятки спотворених болем і терпінням облич, за дверима кабінетів гули