повільні бури, йшли попри плювальниці з кривавою ватою, через майстерні з гіпсовими зліпками і шліфувальними верстатами, через авдиторії, переходили сходами зі страшними стінгазетами. У буфеті дійсно була кава. Зелена кава з плантацій громадянської війни у Нікараґуа. У Франківську вона коштувала щодня інакше, у межах двох копійок. Залежно від переміщення лінії фронту. Якраз тоді у нашому місті вперше з’явився Джон.
Джон Сіддгартга, мандрівний в’язень ноттінгемський - так Юрко Андрухович назвав його у присвяченій Джонові «Перверзії». Джонові було майже шістдесят. Більшість свого життя він провів у тюрмах і мандрах. Був навіть у далай-лами. І навіть послав його. Дочекавшись особистого прийому, Джон зайшов до покою. Змучений за день Далай-лама запитався - отож, чого тобі треба? Джон почав істерику - ю, факінґ лама, я приперся аж сюди, вичекав кілька
годин перед твоїми дверима, я прийшов до тебе дізнатися, чого мені треба, а ти питаєшся, чого мені треба, фак ю. У Джона був знайомий, якому треба було поїхати машиною в Україну. Він запропонував старому спільну подорож. Вони накрутили кількадесят скрутів з марихуаною і поїхали. Вперше ми побачили Джона у совєтській військовій шапці, на місці зірки був приліплений великий портрет Боба Марлі. А для нас Боб Марлі якраз тоді був найголовнішою
музикою, ми проживали своє реґґі. Один з нас навіть вліпив знимку Марлі у свій паспорт. Тож просто на вулиці ми познайомилися з Джоном. Виявилося, що на кілька років. Він завис у Франківську. Ми і наші батьки були його братами, наші дружини і матері - його сестрами. Мою дев’ятдесятирічну бабцю він не називав інакше, як мама Софія. Час від часу Джон їздив автостопом до Ноттінгему по пенсію. І повертався у свій рай, де його вперше у житті всі
чекали. Він мешкав по черзі у нас і в наших друзів. Він з нами спав, їв, пив, ходив містом, попросту жив. Ми возили його у гори, до Києва і до Львова. Він приїжджав з персональними подарунками для кожного. Привозив украдені у костелах срібні чаші, знайдені по дорозі фігурні руків’я парасольок, томи малознаних давніх поетів з печатками публічних бібліотек, добрі дитячі куртки із вписаними іменами, домашніми адресами і номерами дитячих садків, пляшечки
з фальшивим амфітаміном. Джон шалено танцював на міських святах і на дискотеці, де один з нас пускав музику, а інший стояв на вході. Він влаштовував банкети і скандальні сцени ревності. У його бейсболці був приклеєний папірчик з написом латинкою - дорогая, під’їжджаючи до дівчат, він кланявся, знімав шапку і вичитував слово, яке ніяк не міг запам’ятати. У його поляресі лежала квитанція на штраф за безквитковий проїзд у підміському
поїзді Стрий - Івано-Франківськ, виписана гражданіну Сідхардхє. Хоча тоді майже всі їздили підміськими поїздами без квитків. Якраз почалася епоха невиплат заробленого. Коли я їхав до Делятина сам з двома малесенькими дітьми, кондуктори навіть не питалися, чи я маю білет. Мої хлопці дуже любили гризти черствий хліб. Коли я давав їм по скибочці чорного хліба у вагоні, то на нас усі дивилися як на святу родину. Але грошей тоді дійсно зовсім не було.
Ми їхали на літо до Делятина, бо там був дешевий сир, були ягоди, гриби і яблука, була добра кринична вода. Вечорами, коли діти засинали, я брав із запасів на стриху якусь пилку, або емальовану ринку, або кілька керамічних попільничок і йшов це продавати у якийсь із нічних барів, яких у ті часи в Делятині було більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільничка - це було найулюбленіше Джонове українське слово. Він казав, що якби в
нього колись народилася донечка, то отак ніжно він би її назвав. У центрі Львова були тоді лише два нічні заклади. Один з них - бар ґранд-готелю. З Фациком ми хотіли випити вночі кави. У нас навіть було трохи грошей і ми зайшли до того бару. Виявилося, що кава там коштує один долар. І саме долар, а не купонами за курсом. Доларів у нас не було. Ми вийшли з готелю і за яких двадцять кроків знайшли на хіднику якісь папірці. Виявилося, що то були два долари.
Можна було вертатися на каву. Натомість ми пішли в інший заклад - під готелем «Львів». Там було дуже симпатично, бо стояли довжелезні столи з такими ж лавками з двох боків. Незнайомі люди мусили сидіти один коло одного, як на сільському весіллі. За два долари ми повечеряли, випили фляшку і навіть каву перед ранком. Крім усього іншого, нас із Фациком з’єднувала буря на озері. Воно було велике і глибочезне. Фацик хотів половити щук
Читать дальше