Тарас Прохасько - БотакЄ

Франциск наважився виглянути в незачинені двері на балкон. Ковдра, розстелена в саду, виглядала болючою плямою. На ковдрі спала притрушена снігом маленька дівчинка, яка ще ніколи не засинала без тата. Для того, щоб утворився протяг, потрібний якийсь час. Тому Анною запахло майже через хвилину. Франциск відчув, що не хотів би, щоб вона ставала жінкою.

35.Після тої ночі Непрості справді пішли з Ялівця, якимось чином змотавши висячу драбину на верх віадуку. Французький інженер залишився, ні на день не припиняючи своєї праці. Франциск перестав робити анімацію. Тепер він разом з Анною і сербом Лукачем, який всі свої переміщення відзначав посадженими лісами, зайнявся облаштуванням міста. Трохи пив (переважно перекреслював круглий столик у барі екватором повних келішків і нікуди не виходив, поки не випорожнював весь ряд), але від будь-яких джинових процедур відмовлявся.

Побудував собі оранжерею, де розводив тропічні рослини. Спостерігав за мінливою подібністю дітей пса Лукача, якого мусив убити в оранжереї. Часом брав у обидві руки по бартці і так біг аж на Менчіл. Звідти приносив свіжу бринзу, перекинувши, наче коромисло з відрами, бартку з прив’язаними бербеницями через плече. Інтерв’ю давав неохоче, але старанно. В основному наполягав на тому, що робив різні фільми для того, щоб так по-різному пожити.

36.У 1910-му до Ялівця навмисно приїхали посли віденського парламенту Микола Лагодинський і Василь Стефаник, аби вмовити Франциска вернутися до творчості. Франциск нічого не заперечував і нічого не обіцяв. Депутатів приймав не вдома, а в готелі «Ч. П. Т.», що означало Черемош, Прут, Тиса.

Лагодинський пізніше згадував, як Франциск Петроський казав, що Українська держава можлива лише тоді, коли карпатський вектор стане основою її геополітики, карпатська космогонія - моделлю ідеології, а самі Карпати - природним резерватом (Франц не дуже вірив у те, що говорив, бо ненавидів гуцульське прагнення вирубати впродовж життя якнайбільше деревини і гуцульське нерозуміння того, що з’являється щораз більше сміття, яке не можна викидати у воду).

37.Щодо Стефаника, то він розказував віденським знайомим Франциска більше. Кожна людина, - так казав Франциск, - може зробити за своє життя книжку. Я кажу книжку, хоч ми почали говорити про фільми. Кожна, але лише одну. Ті, котрі думають, що написали багато книжок, помиляються - то все триває роблення однієї. Поза свою книжку не вискочиш, хай що б ти змінював. Можна підробити, але не створити. Твоя єдина книжка обмежена твоїм тембром, інтонаціями, артикуляцією. Доля - це спосіб говорити. Хоч книжок на світі є безліч, насправді добрих - осяжно. Мусить бути осяжно, а тих мусить бути безліч. Так учать рослини. Якби добрих книжок було неосяжно, світ би спинився або спився. Я свою книжку написав. Не знаю - добру чи ні, але написав. А з тим так є, що вже немає значення - дописав чи не дописав, переписав чи лише намірився. Твоя книжка однакова в одній сторінці й у шафі томів. Голос є - досить. Сюжети потрібні для власної цікавості. Сюжети не придумуються, не зникають. Вони є і є. Лиш можуть забуватися. Все, чого я навчився і запам’ятав із життя, - кілька ландшафтів, що означали радість мислення, кілька запахів, що були почуттями, кілька рухів, які вбирали в себе відчуття, кілька речей, предметів, які були втіленням культури, історії, страждань, багато рослин, які є доступом до краси, мудрості і до того всього, порівняно з чим нас просто на світі нема. І багато-багато інтонацій. Неповторних подібних інтонацій, про які не знаю - що вони означали. Може, за ними нас упізнаватимуть там, де нічого, крім голосу, не лишається.

38.Ще Стефаник тішився, що як Лагодинський пішов спочивати, вони почали всяко на себе виговорювати: бліндере, ґідику, лунавий, бахуре, хухнавий, лопітливий, гикливий, бокозийнику, гулавцю, друкарнику, фаріоне, лихуне, данцівнику, олейнику, зайдею, джусе, торбею, перевіднику, верхівцю, сусе, бойку, лемку, гуцуле, - та й поснули.

39.А два роки раніше Франциск уперше повів Анну на місце, звідки вернувся сам п’ятнадцять років тому. Побувати там ще хоч раз Анна не встигла. Але так почалася єдина в їхній родині традиція.

Восени 1913-го Анна ще не була жінкою. А невдовзі через Ялівець полетіли до Африки птахи. Франциск відчув: ще трохи - і заплаче. Ніщо найголовніше не стається з власної волі, подумав він і попросив Анну зварити багато кави і витиснути сік із чотирьох ґрейпфрутів, великих, як малі гарбузики.