Тарас Прохасько - БотакЄ

Наша історія часто перепліталася із залізницею. Так само, як історія залізниці нанизувала вияви різних епох i періодів, історичних явищ i подій. Через утрату контролю над Львівським вокзалом, над кількома станціями в межах Львова, над лінією Львів - Перемишль українські підрозділи втратили у 1918 році столицю у Львові, а згодом i всю територію незалежної ЗУНР. Кілька санітарних поїздів УГА врятували життя тисячам військовиків i цивілів. У поїзді працював український уряд у часи найдраматичніших поразок i відступів. Вреґульована робота залізниці в міжвоєнні десятиліття дала можливість розвиватися селянському кооперативному i культурному рухові, зав’язуючи його в єдину мережу українського громадянського суспільства в умовах досить лагідної польської окупації. Нашими коліями уряд окупованої німецькими i радянськими військами України виїхав на еміґрацію. Цими ж коліями навесні 1941 року до кордону прибули десятки дивізій, які Сталін приготував до нападу на Німеччину. Порядок на залізниці, що його відновили німці, мав бути ще одним доказом реальності нової Європи. Поїздом німці привезли до Станиславова весь офіцерський склад інтернованої голландської армії. Коли його перевозили в інше місце, кілька офіцерів зіскочило з поїзда перед мостом через Дністер. Їх прийняли до себе українські партизани i невдовзі переправили на захід. Один із тих офіцерів пізніше став начальником генерального штабу нідерландського війська й описав свої українські пережиття. Багато повоєнних років із західноукраїнських станцій від’їжджали поїзди спеціального призначення, напаковані в’язнями та родинами, що підлягали депортації до Сибіру. А інші вагони безперервно вивозили тотально вирубувану деревину для відбудови шахт i промислових міст. У шістдесятих роках під карпатськими горами почали створювати гігантські комплекси для стратегічних ракет, скерованих на Європу. Десятками кілометрів секретних тунелів їздили залізничні платформи з ракетами. Обладнання перевозили в спеціальних вагонах, замаскованих під пасажирські. Вся ця історія проїжджала попри наші доми, які чомусь дуже часто тулилися до залізниці. Ми рахували години за поїздами. Ми виходили на горбки i махали руками, вітаючи машиністів i пасажирів. Ми заглядали у вікна на миті невідомого життя. Іноді кидали в поїзди камінням. Іноді ставили на колію знайдені в землі патрони. Ми збирали вздовж колій нагріті суниці й розглядали екзотичні однорічні рослини ефемери. Вчилися зберігати рівновагу, йдучи рейкою. Поїзди трясли нашими домами. Деякі хати згоряли від паротягових іскор. Ми чекали на переїздах зі своїми фірами i вантажівками. Перебігали колію перед самим потягом. На станціях пролізали під поїздами, лінуючись їх обходити. Ми брали з колій пісок i шутер, визбирували розсипане вугілля. Ми звикли до постійного сусідства з небезпечними гуркітливими, брудними машинами.

Часом нам удавалося спинити ремонтну дрезину i проїхати нею кілька кілометрів до найближчої станції. Там ми пили воду зі спеціального фонтанчика, грілися коло залізної печі, слухали, як стародавній дзвін дає сиґнал прибуття потяга, що стоїть лише хвилину. Ми стояли на перонах, очікуючи своїх листів, даючи змогу оглянути себе пасажирам, котрі не могли навіть запам’ятати назви наших станційок.

Через багато років ми дивувалися, потрапляючи на точно такі самі станції, вокзальчики i вокзали в Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії, Хорватії чи Словенії. Ми раптом відчували домашню лагідність i радість. А давніше, ближче до дитинства i юності, ми з нетерплячістю i щасливою тривогою чекали своєї мандрівки. Розумілося без слів, що вона може i має бути мандрівкою поїздом. Нам було добре, бо ми знали, як усе влаштовано i як поводитися. Ми мали доступ до цього рівня втаємниченості. Поруч їхало багато інших людей, i так нам відкривалося життя. Ми переживали певне братерство i єдність, хоча насправді завжди здавалося, що лише в нас є поважна причина кудись їхати. В поїздових розмовах можна було дозволити собі пофантазувати, озброївшись тимчасовою, значно привабливішою, історією життя. У поїзді найскорше можна було розраховувати на чужу увагу, на милосердя, допомогу, щедрість, гостину. I можна було самому бути уважним, милосердним, щедрим i гостинним, роздаючи їжу, питво, милостиню, сиґарети, розповіді, поради i ласку. Ми не зважали на бруди, смороди, холод, задуху, спеку, п’яні співи i заголосне радіо, мишей, тарганів, жебраків, злодіїв, кондукторів i міліціянтів. Ми їхали своїм життям. Хоч колії i станції були австрійські, назви станцій польські, вагони ендеерівські, а порядки радянські. Що більше ми їхали, то більше переконувалися, що ця земля таки наша. Ми сідали біля вікна й уважно на неї дивилися. Ми бачили багато гір, різні й неподібні типи гір, Бескиди, Ґорґани, Чорногору, Свидовець, Чивчини, Полонину Красну. Бачили луки з квітами i пахучими травами, безліч птахів, потічки, криниці, сади i хатки, озера та ліси, замки i малесенькі містечка, вулиці Львова, передмістя Стрия, Коломиї, Франківська, Дрогобича, Мукачевого, Сваляви i Чернівців, занедбані вілли давніх курортів, смітники i поля, церкви, каплички i хрести, цвинтарі й скелі.