Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

На прохідній на Патоку чекала прикра несподшанка.

— Де ви взяли цей пропуск? — запитав його охоронець.

— Стьоп, це я, Сергій.

— Де ви взяли цей пропуск? — не здавався Стьоп.

— Та я це, я! Я просто помолодшав, розумієш! Можу чим хочеш довести! От, наприклад, чотири дні тому ми пили з тобою пиво в тебе вдома, а твій син прийшов з якоюсь дівчиною. Пам'ятаєш? І ти сказав тій дівчині, що у неї брудні нігті. Вона плакала.

— Це діла не стосується. Повторюю: де ви взяли цей пропуск?

— А ще в тебе на лівій нозі отакий синець. Це я здуру того тижня вронив тобі на ногу рейку.

— Ти?

— Та я, я! Пускай давай!

— Навіть якщо ви — ти, не маю права. Секретна зона. Інструкції. А чого ти помолодшав?

Сергій Валентинович усе в деталях пояснив.

— По-людськи! — оцінив Стьоп. — Може, і мені піти? Хоча ні… Так, шановний, — зненацька посерйознішав Стьоп, — йдіть звідси, поки я наряд не викликав.

— Стьоп, ніяк?

— Ніяк, Серж, це ж, блін, кримінал, — пошепки мовив Стьоп. — Я ж сказав, — його голос знову змінився, — не заважайте мені працювати!

Дядя Сергій Валентинович розгублено почесав маківку, але так нічого і не придумав. Він йшов крізь замети у напрямку все того ж пресловутого проспекту.

— От вам і драма, — мовив листоноша, опинившись біля^ безкінечного затору.

Йти додому не було жодного бажання, блукати вечірнім містом — не той настрій. Стрибнути б зараз під колеса вантажівки — й усі проблеми як рукою… А що як прийти до того рудого професора, взяти його за комір, труснути кілька разів і змусити повернути назад? Так, дивись, за один прогул і з роботи не звільнять…

З цією завітною думкою Сергій Валентинович попрямував до будинку, в якому містилась квартира божевільного професора. Чи як там його.

Дядя Сергій Валентинович сповільнив ходу лише у під'їзді будинку. Він стояв між третім та четвертим поверхами і все думав: чи правильно він робить, відмовляючись від молодості. Ну, Адочка любила того Сергія Валентиновича, а не цього — так мало таких Адочок на білому світі? На роботу не пускають — зробити новий паспорт, стати новою людиною. Едуардом Робертовичем, наприклад. А що? Красиво. Влаштуватися на роботу можна будь-куди — зараз головне — знання та навики, а не шматок паперу, де зазначено освіту чи досвід роботи. А з іншого боку, так боязко кидати насиджене та затишне життя. І Адочка, знову ж таки, — такої більше ніде немає.

— Все, вирішив, — твердо мовив листоноша. — Якщо це можливо — повертаю собі старе тіло, якщо ні — заживу по-новому.

І Сергій Валентинович подзвонив у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, проте у квартирі явно хтось був присутній. На мить вічко потемніло й знову посвітлішало сірою крапкою.

— Ей ви! — закричав листоноша у замкову шпарину. — Я знаю, що ви вдома!

- І що, як удома? — відповів голос рудого.

— А нічого, відчиняйте.

— Я знав, що ви повернетеся. Знав це. Але я вам не відчиню. Я вас боюся.

— Якщо не відчините — я виламаю двері.

— Залізні? Навряд чи.

— Тоді сидітиму тут, аж поки до вас хтось не прийде або ви кудись не підете.

— Добре-добре, — погодився рудий. Перспектива облоги, очевидно, на нього подіяла. — Тільки пообіцяйте, що не вдарите мене.

— Не бійтеся, не вдарю.

Відчинилися двері, і нізвідки, як і того разу, випірнув рудий. Він був одягнений у білий халат. На щоці красувався чималий опік.

— Що у вас з обличчям? — поцікавився Сергій Валентинович.

— Це після сеансу, коли я з вами… тут…

— Ясно. А чого ж ви викинули мене на вулицю? До речі, я хотів би забрати свої черевики.

— Звичайно-звичайно, — затараторив рудий. — Ось, будь ласка. А ще брюки, сорочка, шкарпетки. Я навіть виправ. Труси, вибачте, викинув, вони були трішки того, не дуже.

— Неважливо. Так поясніть, чому я опинився серед ночі в парку?

— Я не знав, куди вас відвезти, тому відвіз до парку. Тим більше, там патруль… ви сідайте, сідайте… там патруль, вони б вас підібрали, відвезли б додому.

— Ага, додому. Без документів, напівголого волоцюгу. Так чому? Чому ви залишили мене на вулиці? Ви мені можете пояснити?

— Я боявся. Відверто кажучи, ця модель омолоджувача експериментальна, розумієте? Трапилась поломка, вас так скрутило, що я боявся, що помрете. Але вижили. Гормональний збій, розумієте? Агрегат відтворив за генетичним кодом ваше молоде тіло, але гормональний баланс порушився і пішов не в тому напрямку.

— Що це значить?

— Я не скажу, — закрився подушкою рудий.

— Це ще чому? Боїтеся, що я зроблю креслення?