Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Ні-ні, просто боюсь.

— Та кажіть уже.

— А ви мене не вдарите? Пообіцяйте, що не вдарите…

— Не вдарю.

— Ви станете жінкою…

— Ким?!?

— Розумієте, за кілька діб у вас почнуться трансмутаційні процеси і ви перетворитеся на жінку. Точніше, на гермафродита.

— Це ще хто?

— Я не знаю, як вам пояснити… це жінка, але з… цим, ну…

— З чим?

— Ну з цим… агрегатом.

— Яким ще агрегатом? Ви можете нормально пояснити?

— Ви станете жінкою, проте піпірка залишиться.

— Піпірка? Пісюн тобто?

— Він.

— О ні!!!

— На жаль… Тому я не взяв грошей і відвіз вас у парк. Чесно зізнатися, я мріяв, щоб ви померли.

— Що???

— Пробачте мені.

— Так що ж мені робити?

— На жаль, нічого. Чекати. Знаєте, я кілька років розробляв омолоджувач, витратив на нього все, що у мене було: сили, здоров'я, втратив навіть близьку людину, думав прославитися, отримати Нобеля. Витратив гроші на рекламу, але за місяць ніхто так і не прийшов. Ви були першим. Я дуже хотів випробувати агрегат, тільки не було на кому. Вибачте ще раз.

— Тобто нічого вже не поробиш?

— Я не знаю.

— Ну, скажімо так: чи можна замість вашої тої кислоти, що зробила мене молодим, вприснути мені чогось подібного, але зі зворотною реакцією?

— Не знаю… у мене є деякі напрацювання, але я ніколи не думав про таке. Кому потрібне старіння? Людина не так боїться смерті, як старості, особливо коли вона приходить непоміченою.

— Давайте все, що у вас є. Я готовий навіть померти, у випадку якщо це не подіє. Я не хочу бути жінкою з цією вашою піпіркою… — І Сергій Валентинович, роздягнувшись, влігся на кушетку.

— Я спробую, але нічого не обіцяю. До амфібротеріальної кислоти додам розріджувач, а нітроалкалоїд заміню на цилітин та фермент з вашої надниркової залози й вколю вам адреналін, щоб прискорити реакцію. Але це лише в теорії. Як буде на практиці — відомо одному лише Паскалю.

— Того разу, певно, теж було відомо одному лише Паскалю, — буркнув листоноша.

Зробивши ряд маніпуляцій з омолоджувачем, рудий зашепотів щось схоже на молитву.

Кушетка в'їхала в агрегат, над головою Патоки знову замиготів плазмовий диск, полилася рідина, і Сергій Валентинович плавно занурився у глибокий сон.

Бачив Сергій Валентинович навдивовижу довге видіння, немов проживає він двадцять років. Проживає і проживає, відбуваються якісь події, свята, робота, буденні клопоти…

А потім листоноша прокинувся. Він лежав на зручному диванчику, вкритий свіжим крохмальним простирадлом.

— Як ви? — запитав рудий.

— Мені снився безкінечний сон, — відповів Сергій Валентинович. — Наче півжиття прожив.

— Таке буває. Знаєте, я колись…

— Ви мені краще скажіть, я старий?

— Ну, не те щоб аж занадто… Я трохи помилився у розрахунках. Вам десь сорок шість.

Сергій Валентинович підхопився, зістрибнув з дивана, підлетів до дзеркала, що довгуватим озерцем висіло на стіні у коридорі, й глянув на своє обличчя.

— Старий, — посміхнувся листоноша, оголюючи зуби. — А от лівий різець ще на місці. Професоре, чи як вас…

— Родіон. Називайте мене просто Родік.

— Родік? Ну що ж… Скажіть мені, Родік, я ж не стану жінкою?

Родіон почухав руду потилицю й скривився.

— Я не знаю.

— Як — не знаю?

— Принаймні гормональний дисбаланс ми зупинили. Чи надовго? Будемо сподіватися, — і він посміхнувся. Проте очі однаково залишилися сумними.

— За це треба випити, Родік! — запропонував Сергій Валентинович.

— Я не п'ю. Більше не п'ю.

— Тоді я сам вип'ю. Я можу йти? Ніяких проводів, голок, терапії не буде?

— Ніяких.

- І наостанку. Ще одне питання. Сироп. Навіщо вам дитячий сироп від кашлю?

— Чесно?

— Хотілося б.

— Колір подобався. Якщо ви не помітили, трубка нікуди не веде — вона замикається. А колір у сиропу красивий. Це мене надихає.

Листоноша глянув на омолоджувач, потім на себе й тільки зараз зрозумів, що стоїть перед Родіоном голий-голісінький. Задля совісті зашарівся. Швиденько вдягнувшись і взувши свої старі черевики, дядя Сергій Валентинович вискочив з будинку і понісся у напрямку до проспекту. Він біг так стрімко, як ніколи в житті. Навіть тоді, коли був молодим. Листоноша нісся уздовж потоку автомобілів, а водії урочисто сигналили йому.

Дорогою Сергій Валентинович придбав квітів — підмерзлі орхідеї. Для Адочки, тієї, яка любить його, немолодого і такого щасливого Сергія Валентиновича.

— Привіт, — почув він у слухавку рідний, але майже забутий голос. — Що робиш?