Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Я вийшов у коридор до телефонного автомата, треба було попередити дружину, що я запізнюся. Із залу лунали вигуки Нарти.

— Рахунок! Рахунок! Платіть за мене, мужчини! Ігорьошка, на чай дядє! Нє скупісь! Більше давай!

Коли ми вийшли з кафе, виявилося, що Нарта забула під столиком свої туфлі.

— Добре, хоч не надувного кита, — буркнув я.

— Зганяєш? — запитав мене приятель, не звернувши уваги на моє сардонічне бурчання.

— Може, ти? — Це здалося мені як мінімум принизливим.

— Та зганяй, я ж з дамою…

— Ні, друже, давай ти, — скривив я морду.

— Хо-хо-хо! — розсміялася Нарта. — Мужчини знову не можуть мене поділити.

— Добре, я схожу, — погодився я і подумав: а сім негрів тебе поділили досить вдало.

Вертатися в кафе не хотілося. На порозі мене зустрів гарсон.

— Опять туфельки забили? — запитав він.

— Що значить — знову? — не зрозумів я.

— Эта женщина, — якось бридливо почав офіціант, — все время их забывает. Она у нас постоянный клиент. Ач, хохотушка!

— Вибачте нас, — сказав я, заліз під столик, узяв пожовані туфлі й вибіг з кафе.

— Дякую, друг мого Ігорька, — зраділа Нарта, коли я кинув до її ніг лаковане взуття.

— Можна тебе на кілька слів? — смикнув я приятеля за рукав сорочки.

— Давай.

Я вибачився перед Нартою, і ми відійшли на кілька кроків до затінку лип.

— Скажи чесно, ти хоч щасливий? Ну, з нею, з цією, — я вказав на Нарту. — Щасливий?

— Безмежно, — і приятель дружньо хлопнув мене по спині.

Я розсміявся, торкнувся двома пальцями неіснуючого козирка й побіг у напрямку Поштової.