Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Код ер жив з батьками. У трикімнатній на Лютеранській.

— Мені вона не потрібна, — почав відхрещуватися я. — Я розумію, що вона рабиня, утікачка, нещасна жінка, але вона мені не потрібна. Ти її любиш, тож ти і піклуйся про неї.

— Я її не люблю.

— Ти ж щойно сам казав…

— Я не знаю. Ти подивись, у неї ж чоловічі риси обличчя. Вона стара. Їй має бути років сорок.

— Ну, — почав я втішати кодера. — Це ще не стара. Самий сік!

— Ну не викину ж я її на вулицю! Та і вдома її залишити я не можу, розумієш? До речі, я тобі подарунок привіз, — і він дістав з кишені магнітик із зображенням Тайної вечері.

— Дякую, — між іншим промовив я.

— Забери її до себе. Ненадовго. Вона навчиться розмовляти українською чи російською — Нарта здібна, до того ж у неї є фах, так-так, вона бухгалтер. Вона знайде роботу, винайме житло…

— Тобто ти пропонуєш залишити її у мене років на п'ять? Це нереально. У мене своє життя, я люблю самотність…

Ми посиділи хвилин двадцять мовчки. Нарта заснула. Її стомлене обличчя відсвічувало якимсь мертвецьким сяйвом, вона імпульсивно дихала, неприємно оголюючи сірі зуби.

— Я у розпачі, - тихо заплакав приятель. — На мене щось найшло, я закохався у фотографію, я врятував їй життя, мене потягнуло на пригоди, розумієш, я ввійшов в азарт, я не боявся ані смерті, ані кардиналів його святості Папи Римського… Я привіз її до зовсім чужої країни, а тепер не знаю, що робити з цим чудом, — і він не менш бридливо, ніж я годину тому, подивився на Нарту.

— Чому б їй не повернутися до Румунії? Це не проблема. Перейде через гори, дамо їй якихось грошей…

— Можливо, але ж з нею треба щось робити вже зараз. Не везти ж її в Ізмаїл до циган.

— Це непогана ідея, — пожартував я.

Приятель скривився у посмішці.

Я почав обдумувати можливі шляхи вирішення проблеми. Я ніколи особливо не замислювався над життям, воно мені завжди здавалося легким і не вартим того, щоб відшукувати на свою голову зайві проблеми. У мене їх ніколи не було, я маю на увазі проблем.

— Давай так, — сказав я. — Привеземо її до мене (у приятеля засяяли очі), нагодуємо, помиємо…

— Я її вже помив, — перебив мене хакер.

— Добре, привеземо її, нехай виспиться, а за день-два знайдемо їй общагу десь на висілках. Там видно буде.

Приятель від задоволення поцілував мене у щоку, від чого і я, і він зашарілися.

Викликавши таксі, ми погрузили напівпритомну Нарту до машини. Приятель, не гаючи ані секунди, одразу розрахувався з водієм.

— Ну все, я пішов. Щасти! — проказав він, розвернувся і блискавично зник за дверима під'їзду.

— Ей! — тільки й встиг гукнути я.

Я мешкав у величезному будинку на двадцять шостому поверсі. Вдома я запропонував Нарті ще раз помитися. Це я тоді згадав, що жінки з борделів до кінця життя відчувають себе брудними і можуть годинами сидіти під душем. Рабиня з радістю погодилась, а я тим часом заходився готувати якусь вечерю. Була перша ночі, злипалися очі, я нервував, руки помітно тряслися. За вікном починалася гроза.

Я не знав, як поводитися з цією Нартою. Ну, припустімо, зараз вона ляже спати, а що робити вранці з цією переляканою жінкою? Вона ж навіть не знає, що я не збираюся з нею нічого робити, вона ж думає, що це черговий бордель, вона, можливо, взагалі нічого не думає… Просто розучилася думати, і все.

З ванної Нарта вийшла не більш свіжою, ніж була. Важкий відбиток втоми на обличчі тільки поглибшав. Вона була вдягнена у футболку мого приятеля. Господи, я ж забув дати їй рушника. Нарта стояла мокра, згорблена, схожа на зацькованого мужичка, бранця Освенциму, ще й виявилась досить маленькою, набагато меншою, ніж тоді, коли стояла у басейні розкарячена з надувним китом у руках. Я виділив їй чисте простирадло та плед, у які вона загорнулася, після чого сіла на кухні й виїла все, що я приготував. До останньої крихти. Поклав я її на диванчику. Вона сильно мерзла, тому довелося вкрити її двома ковдрами…

Ми розбіглися, закінчили університети, тисячу разів змінили номери телефонів, дехто їздив на трамваї. Хтось на «шкоді». Інші взагалі ходили виключно пішки та харчувалися у фастфудах.

Мені зателефонував мій приятель і сказав, що хоче познайомити мене з однією чарівною жінкою.

— З ким? — запитав я. — Ми ж з тобою не бачились як мінімум епоху.

— Вона тобі сподобається. Я від неї у захваті. Така розкута!

— Розкута? — чогось перепитав я. — Розкажи краще, як ти?

— Неперевершена! — поставив жирну крапку приятель, і наступного дня ми зустрілися біля досить непримітного кафе на Подолі.