Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.

У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.

До чого це все?

Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився — де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося з ніг на голову і навпаки.

Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину — онучку нашого ректора, а через рік, коли мені було всього лише вісімнадцять, одружився з нею, проте вже на третьому курсі розлучився. Від неї пахло чужими чоловіками. Мене відрахували і навіть не пояснили причин. Я винайняв недороге житло з гнилою сантехнікою та приємними сусідами, якісь гроші переказували батьки, щось вдавалося підзаробити самому.

А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.

До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні довідники. Навіть у книгарні працював. Щоправда, прибиральником.

Аж поки доля не підкинула мені Арнольда.

Колись він грав найчорніший свінг в одному барі, який прикрили через те, що хтось отруївся їхнім пловом. Тепер Арнольд грав зовсім в іншому місці. Не такому затишному, але свою аудиторію воно тримало міцно. Арнольд був контрабасистом. Для мене ж він був не більше ніж місцевим юродивим, які зазвичай бувають присутні в певному місці й поводять себе приблизно однаково. Вони вже давно нікого не дратують, а навпаки, їхня відсутність викликає деякою мірою розчарування. Ці юродиві стають фішкою, притаманною певному місцю, лейбою, трейд Марком, талісманом. Нерідко трапляється так, що ці безумці й помирають на своєму запатентованому місці, вони помирають випадково і досить безглуздо: їх збиває трамвай. Уже років три, як зняли колії, аж раптом з жовтневої всепоглинаючої мряки вискакує старенький жовто-червоний трамвай, він несеться бруківкою і збиває юродивого. Або ще так буває, коли безумець намагається розняти двох п'яних хлопців, які не знати як забрели до його насадженого місця, і один з них раптом витягає швайку і жалить нею ні в чому не винного юродивого…

Я одразу так і подумав. Арнольд один з таких. І ми стали добрими приятелями, у нас були спільні теми — він також любив плов, серіали про французьку поліцію та детективи Акуніна.

Я без попередження майже увірвався до його квартири. Немов штукатур Коля — з розкладачкою та валізою. Першу ніч ночував у ванні, бо розкладачку не було куди ставити. Другу ніч пив тепле вино в його прокуреній кухні. А за кілька днів узагалі так знахабнів, що дозволив собі позичати гроші у його коханок. Арнольд же — навпаки — позичав гроші моїм жінкам. Навіть колишнім. Навіть на аборти.

Свою молодість я збирався провести у напівтемних оксамитових кабаках.

Арнольд же запевняв мене, що у напівтемних оксамитових кабаках він свою молодість… просрав. Тепер він збирає гроші на, як це не банально, затишний будиночок у містечку Монтре, де він збирається зайнятися літературною діяльністю.

— Сірін, — сказав він мені.

— Що — Сірін? — не зрозумів я.

— Я його удєлаю к бісовій матері, - завівся він.

— Добре-добре, — погодився я, — давай краще вип'ємо.

— Ні.

Після цього він завжди пив сам. Не те щоб я був пригнічений нездоланним потягом до тверезості, просто… просто Арнольд одразу розставив усі крапки над «і»: