Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Вуграста почала возитися з ременем, який чомусь не піддавався.

— Не треба!!! — голосив я й намагався брикатися, тряс ногами й усім іншим тілом, проте дівки були у півтора раза більшими за мене, тому все, що я міг, так це просто кричати. Але кричав я недовго.

— Будеш кричати — пісюн відріжу, — спокійним голосом сказала безлика й зняла свої варені джинси. Залишившись у подраних біля коліна колготках та зі спущеним ліфчиком, вона всілася мені на груди й почала щипати мене за ніс.

Я мовчав, адже, чесно кажучи, пісюн був мені потрібен, а що у цих навіжених фан-клубниць у голові — тільки Богу відомо. Я мовчав. Більше того, згоряв із сорому. Тоді, у свої дванадцять, мати справи з дівчатами мені доводилося вкрай рідко. Переважно то були невинні поцілунки на дискотеках, а тут… а тут перед самісіньким моїм носом тряслися в принципі красиві цицьки, тому безвольна ерекція таки відбулася. Вуграста, впоравшись з ременем, стягнула з мене штани та труси, і всі, побачивши мій пісюн, страшенно зраділи. Вони і сміялися, і улюлюкали, а безлика навіть схопила його у долоню, почала трясти й розмовляти від «його імені» грубим, трохи хрипуватим голосом:

— Дивіться на мене! Го-го-го! Який я страшний. От підросту, тоді всіх вас рачком! Го-го-го!

— Не треба рачком, — схлипував я. — Мені на музику…

— Та тихо, — безлика знову ляснула мене по обличчю. Я замовк. — Так, Ін, ти тримай, я перша.

— Що?! Не треба перша! — знову заголосив я. — Не треба!!!

— Давай міцно тримай, — зараз я цього лисого горобчика…

Вона зняла із себе колготки разом з трусами, оголивши білі ноги та чорну мочалку, від вигляду якої мене почало банально нудити.

— Зараз ми його… — приказувала вона.

Я мовчав і тихенько схлипував. Моїми щоками котилися напрочуд гіркі сльози. Я закрив очі, зціпив зуби й просив Господа лише про те, щоб у мене припинилася ерекція і в них нічого не вийшло. «Будь ласка, Господи, досить, — просив я його, — я не хочу, не хочу. Так, я колись просив у тебе про це, навіть благав, але я не хочу так. Тільки не так. Досить випробувань, я зрозумів, що я слабкий. Господи!»

І Господь дослухався до моїх молитов. Спочатку я почув приглушений «хряц», після чого мої руки звільнилися. Відкривши очі, я почув «грюп» — звільнилася ліва нога. Нею я і вдарив у вухо Гелю, яка сиділа на правій, і коли вона звільнила мою ногу, з усієї дурі всадив обома колінами безлику у спину. Проте та лише зойкнула, але з мене не злізла. Навпаки, зібрала свою долоню в кулак і почала гамселити мене в обличчя. Тоді я знову почув «хряц». Той пролунав як мінімум тричі. Коли моє тіло виявилося звільненим, я підняв голову й побачив Ігоря. Той стояв з чималою совковою лопатою. Його очі пускали іскри, руки тремтіли, а з горла видавлювалося одне-єдине слово:

— Суки. Суки. Суки…

Я мерщій заправився, глянув на непритомну товстуху, на розкарячену Гелю, яка намагалася піднятися, й на безлику. Та кричала матом й плакала. Плакала й вуграста. Вона кривила рот, оголюючи зуби. Золотих коронок було дві. Ще краще. Я, не кажучи ані слова, з усієї сили вдарив ногою безлику в обличчя, вискочив у залу, щодуху перетнув її, влетів до вестибюлю Будинку вчителя й подався до виходу.

— Ну що, дівчата там довго ще? — запитала у мене чергова, але я не відповів. — Ти чого заплаканий? — почув я у спину. — Ширіньку застебни!

Моя любов почалася у третьому класі. Я любив Іру Іванченко. Хоча ні, не я. Ми. У мене був друг Костя Коберідзе. Хороший, справжній, чесний і сильний товариш. Такого можна було брати у розвідку і бути впевненим у тому, що якщо тебе ранить пригорща вражої шрапнелі, то Костік без зайвих слів винесе тебе на своїх дужих грузинських плечах і вприсне тобі протиправцеву сироватку зі своєї власної аптечки.

Щодня ми приходили до нього додому і поїдали лобіо, яке готувала його надзвичайно вродлива мама-мегрелка, потім сідали за письмовий стіл і готували уроки.

Костік підтягував мене у математиці, я підтягував його у читанні. Ми були найкращими у світі друзями, які можуть бути тільки у радянських книжках для молодшого шкільного віку. Я був його Павлушею Завгороднім, а він був моїм Явою Ренєм. Але у кожного з нас була своя таємниця, яким у найближчому майбутньому судилося стати таємницею спільною. Справжньою, чистою і по-дитячому наївною. Цю таємницю звали Іра Іванченко.

На одній з великих перерв ми, висячи на турніках, розповіли один одному про потаємне, про те, що гнітило нас обох уже півроку, відтоді, коли до нашого класу з іншої школи потрапила ця несказанної вроди дівчина, цей люцифер сердечних справ, Ісус Христос нашого дитячого захоплення.