Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Шо, женишок ледь очі не видряпав? — закинула мені товстуха.

— А? — я навідріз відмовлявся розуміти бодай щось.

— Бе. На ось поки, подивись.

У моїх руках опинився фотоальбом з неякісними знімками. Я без ентузіазму роздивлявся фотографії, на яких дівчата обнімалися із Кузьмою, Веркулічем, Рудницькою та Бригінцем. «Навіщо їм Бригінець?» — здивувався я.

В кінці альбому, під останньою фотографією, я знайшов захованих ще кілька. Обережненько висунув одну й ледь не скрикнув. На фотографії я побачив Гелю та вуграсту. Вони стояли посеред неприбраної кімнати на фоні квітчастого килима, що висів на стінці, в дивних розкарячених позах і зовсім голі. Ні, не зовсім. Шию Гелі обвивало рожеве потріпане боа. Пузо вуграстої прикрашав глибокий і неохайний шрам від вирізаного апендикса.

«Що ж це таке?!» — думав я тоді, гарячково засовуючи фотографію на місце.

— Ну як?

— Класно, — відповів я, повертаючи фотоальбом власниці. — Добре у вас. Я б ще побув, але треба йти. У мене музика.

Завжди, коли я хотів злиняти з уроків або ретируватися з неприємної ситуації, у мене була одна причина. Музика.

— Яка музика? — запитала безлика у маминих туфлях.

— Піаніно. Я граю на піаніно.

— Чесно? — її очі зблиснули радісним вогником.

— Ну да.

— А підібрати щось можеш?

За останні місяці я підібрав усю музику до пісень Кравчука.

— Можу.

— Тільки не Кравчука.

Ще заради забавки я підібрав Миколайчука. Пісню про каблучки.

— Можу і не Кравчука.

І тільки я це сказав, як дівчата мене підхопили і виштовхнули на сцену, в кутку якої стояв потршаний рояль з облізлою шпоною.

Я сів на стілець з поламаною ніжкою й заходився грати «каблучки».

— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — підспівувала товстуха, — то моє се-ерце билось в ритмі ніг твоїх.

— А що ще?

— Та мені вже треба йти, — вперто промовив я і підвівся.

— Куди?

— Я ж казав, на музику.

— Та яку музику. Пограй ще щось. Кульповича! Можеш Кульповича?

— Його пісні на піаніно ніяк не можна, — пояснив я, — там мелодика відсутня. Можу Кравчука.

— Ну давай свого Кравчука.

Я зіграв «Нічий», потім «Доля», «Несміяна». Мої коліна почали труситися. Я хотів додому. Хотів утекти з цього пекла. Щоб ви сказилися. Свині і кобили. Господи, дай мені сил звідси втекти.

Але Господь лише випробовував мене. Я це відчув, коли на мої плечі опустилася рука Гелі.

— Клас! — сказала вона. — Давай ще щось.

— Я піду? — несміливо сказав я.

— Ага, підеш.

Я намагався піднятися, але рука міцно тримала мене. Я був не в силах супротивитися. Збоку підійшли товстуха разом з вуграстою. Безлика у туфлях стояла трохи осторонь, метрів за три. Вона дивилася на мене кошачими очима й розстібала ґудзики на чорній, вкритій білою, певно кошачою, шерстю кофті.

— Коли ти йшла-а на тонких каблучка-ах, — тихенько проспівала вона й почала повільно підходити до мене. Моє плече гостро відчувало присутність Гелиної руки. Я зиркнув ліворуч, побачив сині фанерні двері й зрозумів, що це єдиний шанс втекти, єдиний з усіх можливих. Єдиний шанс вирватися звідси…

Я різко смикнувся, злетів зі стільця, перелетів через якийсь куб, зроблений з пап'є-маше, об щось ударився коліном, але таки відстрибнув від товстухи, яка неймовірним чином випірнула переді мною, й опинився біля дверей. Довго, майже вічність намагався відтягнути іржавий засув, і коли мені це вдалося, двері зі скрипом відчинилися. Я пірнув у непроглядну темінь, перечепився через відра, вдарився шваброю і врешті-решт уперся в стінку.

Я опинився у пастці. Двері, які, здавалося, єдині могли мене врятувати, вели до маленької кімнатки зі швабрами, віниками та навіщось балоном із газом. Почувся зловісний регіт, і прямісінько перед собою я побачив усіх чотирьох.

— Мені ж на музику, — тихенько сказав я, але у відповідь отримав лише смачний ляпас від безликої. Вона стояла з розстебнутою кофтою та спущеним ліфчиком. Схопившись скрюченими пальцями за моє волосся, безлика потягла мене до себе й ткнула очевидно зляканим обличчям собі у цицьки.

— Н-не треба, — заблагав я, але товстуха разом з Гелею легко підхопили мене, наче пушинку, й поклали на лопатки.

— Не треба…

Товстуха передислокувалася й згребла до своїх долонь мої руки. Геля з вуграстою сіли на ноги, а безлика, знімаючи свої туфлі з далеко не тонкими каблучками, видушувала з себе щось на зразок звірячого рику.

— Ну? — переможно глянула вона на мене. — Настя, розстебни йому штани.