Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Дружина Анатолія Івановича мовчки прибрала тарілки з капусняком і запропонувала випити.

— Віталік, попрацюй з публікою.

Віталік, двометрова каланча, підвівся, підтягнув вельветові штани і, потираючи долоні, мовив:

— Ну, бабоньки, за покійничка!

Толя від такого святохульства оторопів, але промовчав. Віталік потягнувся за пляшкою і ненароком вліз ліктем у салат.

— Відстірається! — посміхнувся він і розлив горілку по чарках.

- І батькові! Батькові налийте! — закричала баба Оксана.

— Так, батькові — правила такі. І хлібчик зверху.

— Давайте сюди чарку батька, — крякнув Віталік.

— А де батько? — нічого не розуміючи, запитала хрещена — повновага тітонька з фіолетовим волоссям.

— Помер батько, — усміхнувся Віталік.

— Як помер? Чий батько?

— Мій батько! — гавкнув Толя.

Хрещена закивала:

— Мої співчуття.

— Так наче ж давно ж помер, ні? — мовив Паша, зблискуючи стальною фіксою.

— Рік, — суворо промовив Толя.

Він тримався за голову і силкувався не вибухнути праведним гнівом. Тьотя Галя усміхалася, баба Оксана хрестилася, тьотя Надя і Сергій мовчки жували салати, Андрюша та Артьомка поривалися піти, проте господиня їх не пускала:

— Ви ще холодне не спробували.

— Я не їм холодне, — подав голос Андрюша.

— Так скоро і гаряче буде.

Гаряче не забарилося. Віталік викрикував тости й заводив якусь народну пісню. Ларік побачив півника.

— Ба, хочу півника.

Півник був несправжній, бутафорський. Він стояв на телевізорі — красивий півник.

— Ларічик, дивись, — мовила мама Толі й плеснула у долоні. Від різкого звуку в півника загорілися очі червоними вогниками і він почав чомусь кудкудахкати.

— Це у нього діоди такі всередині, - пояснила вона.

Злякавшись чи то півника, чи то страшних діодів, які, певно, пожирали зсередини півника, Ларік заплакав. Лариса Максимівна заходилася втішати онука:

— Ларіон, заткнись! Ларіон, ми в гостях!

Усі присутні почали плескати у долоні. Півник розривався. Толя закрив очі, і єдиним його бажанням було щезнути з цієї планети на найближчі кілька годин.

Батько на фотографії, здавалося, вже не всміхався, а заходився у гомеричному реготі.

— У мене є пушка, — раптом подав голос уже нетверезий Паша.

— Цить ти, — смикнула його тьотя Галя.

— А чого? Толя, друг, хочеш я тобі пушку покажу?

Толя не хотів. Він нічого не хотів.

— Мені покажіть! — зрадів Віталік.

— Тобі? — здивувався Паша. — Тобі я не покажу.

Віталік, не образившись, переключився на хрещену:

— А яким ви пам'ятаєте батька?

Під звуки плескоту, всезагального гомону та півнячого ґвалту хрещена почала розповідати про Анатолія Івановича.

— Він був справжнім мужчиною, — вона перехилила чарку, — таким мужчиною, що ніхто, певно, з вас ніколи не зрозуміє. І знаєте, він усе робив у хаті — руки у нього були золоті. А ще, а ще, — хрещена дістала хустку та витерла сльози, — я його любила. Так любила… я його любила як… як чоловіка.

В цю саму мить заткнувся півник, Сергій та тьотя Надя припинили плескати у долоні, Віталік завмер над пляшкою вермуту, дружина покійника поперхнулася соком, Лариса Максимівна від здивування висунула язика, тьотя Галя і Паша втупилися у тарілки, баба Оксана перехрестилася, а Петро Вєдісобак, який до того часу весь вечір мовчав, тихенько промовив:

— Казус. А я шкарпетками переймався.

— Так-так, — продовжила хрещена, не помічаючи змін у настрої запрошених гостей. — Ми з Анатолієм Івановичем їздили на море, навіть фотографія є. Я, він і євпаторійська мартишка…

— Це ж коли ви на море їздили? — запитала дружина адюльтерщика.

— У дев'яносто п'ятому. — Сльози, перемішавшись з тушшю, сірими цівками стікали рум'яними щоками хрещеної.

Зі спокійним виразом обличчя господиня затисла у руці виделку.

— Я ж казав, казус, — знову мовив Вєдісобак.

Щоб якось розрядити прикре становище та порушити гнітючу тишу, Лариса Максимівна плеснула в долоні, але півник не відповів, лише невиразно крякнув і заткнувся.

— Батарейка сіла, — констатував Петро Андрійович, — а казус лишився.

Казус лишився, проте якби не Віталік, який таки вмів працювати з публікою, можливо, без жертв не обійшлось би. Віталік підхопив господиню під руки і всадовив на своє місце, швиденько розлив залишки вермуту і виголосив тост:

— Бабоньки! — почав він. — Давайте вип'ємо за те, щоб любов ніколи не ставала між нами колючим дротом. Любов — це свято, любов — це світло!