Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Може, зачекати, поки не засну? А там зісковзну з табуретки й повіїпусь сплячим…

Але спати, як на зло, не хотілося, та й довго у такому положенні не простоїш. Глибоко вдихнувши, немов перед затяжним стрибком з парашутом, Василь Петрович відірвав від табуретки одну ногу і… у квартирі пролунав приглушений грюкіт.

Від страху Василь Петрович поставив ногу на табуретку й зачаївся. Знову хтось постукав.

— Ау! Хтось є вдома? — почув він голос, що долинав з-за вхідних дверей.

— Я є, - тихенько промовив Василь Петрович, але його ніхто не почув, тому у двері знову постукали.

Звільнившись від петлі, розгублений Василь Петрович тихенько підійшов до дверей і притис до них вухо.

— Грюп-грюп-грюп! — затарабанив хтось у самісінькі барабанні перетинки Василя Петровича.

— Тичинка! Василь Петрович Тичинка вдома?

— Я! — скрикнув Тичинка, почувши своє прізвище, й відчинив старенькі, поїдені термітами та короїдами фанерні двері.

На порозі стояв чоловік поважного віку із сивою борідкою та лисуватою головою. Він був одягнений не елегантно, але акуратно. У руках чоловік поважного віку тримав недорогий шкіряний портфель.

— Я — Вайкович Павло Іванович, — представився він. — Адвокат першої гільдії, заслужений юрист України, член асоціації українських адвокатів з тисяча дев'ятсот дев'яносто третього року. Наразі маю честь представляти інтереси Тичинки Василя Петровича.

— Я Тичинка, — мовив Василь Петрович. — Заходьте.

Павло Іванович зайшов до крихітного коридорчика й бридливо ощирився.

— Можна світло? — поцікавився він.

— Немає. Вимкнули.

Вайкович глянув на табуретку, потім його погляд ковзнув вище. Побачивши під стелею мотузку, він знову скривився й проникливо зазирнув у невеличкі очі Василя Петровича.

— Певно, я невчасно. Мені потім зайти?

— Ні-ні, ви проходьте. Тільки світло… — Василь Петрович подивився туди, де мала висіти люстра, але, побачивши мотузку, засоромився.

— Вішаю сюди підставку зі свічками, але всі вже вигоріли. Не встиг купити.

— Ясно, — мовив Вайкович. — Але без світла ніяк. Давайте вийдемо у під'їзд.

Вони вийшли до яскраво освітленого під'їзду й всілися на дерев'яні сходини.

— Отже, я вповноважений вам повідомити про те, що після смерті вашого брата Тичинки Ярослава Петровича минуло рівно півроку. Всі його родичі, немов змовившись, перед смертю відписали всі свої статки — рахунки, квартири, дачі та власні автомобілі йому, але він, як ви знаєте, помер.

— Та знаю ж… — гірко посміхнувся Тичинка.

- Єдиний спадкоємець — ви. З чим я вас і вітаю. Думаю, це вам стане у нагоді, - адвокат, притримуючи підборіддям одну з кількох папок, простягнув Василю Петровичу три аркуші стандартного формату.

— Що це?

— Це список.

— Список?

— Список того, чого ви є власником. Навпроти, ось, бачте, сума, у яку оцінили державні експерти той чи інший пункт. Ось, наприклад, дачний будинок у Вишгороді, плюс вісім соток — чотириста тридцять одна тисяча гривень. Або автомобіль «Форд-Мондео» двохтисячного року — вісімдесят сім тисяч чотириста гривень. Ну, ви принцип зрозуміли. Поки ви станете власником цього всього, доведеться сплатити не одну тисячу податків, це затягнеться на кілька місяців, але загалом вітаю вас, Тичинка Василь Петрович. Ось моя візитівка. Якщо якісь незрозумілості — телефонуйте цілодобово. Я працюю за державний відсоток, але можу за додаткову плату пришвидшити весь процес. Це обійдеться в копієчку, але всього місяць — і ви повноправний власник. То як?

— Я не знаю.

— А ви подумайте, порадьтеся з друзями, колегами, — Павло Іванович підвівся зі сходин, обтрусив ззаду піджак та брюки й, не прощаючись, вискочив з під'їзду.

З вулиці почулися звуки працюючого двигуна й від'їжджаючого автомобіля.

Повернувшись до квартири, Василь Петрович сів на підлогу й втупив погляд в обідрану стіну. Він сидів довго, намагаючись змусити свій мозок працювати, але той лише подавав ледь відчутні імпульси, які змушували Тичинку безтурботно усміхатися. Після тривалого сидіння на підлозі Василь Петрович відчув, як ноги його терпнуть, а всім тілом прокочується нестримна хвиля чогось гарячого. Тичинка скинув светр, сорочку, майку, байкові штани та вовняні шкарпетки. Залишившись у трусах, він заліз на табуретку й з ненавистю подивився на мотузку, потім повідчиняв вікна, повикидав з них книжки, старий одяг, поламані меблі, надщерблений посуд, штори, постільну білизну, якісь коробки та ящики. Він згріб усю свою колекцію сірникових коробок і теж викинув через вікно. Дощенту спустошивши квартиру, Василь Петрович Тичинка не зупинився — він обідрав шпалери й плінтуса, дерев'яні карнизи вирвав з бетонним м'ясом, дідову радіолу та майже новенький тостер, що йому подарувала канадська благодійна організація, він теж викинув.